Рефераты
Видео уроки
ВУЗы Украины
Мир
Рефератов
Рефератов
Отзывы о ВУЗах
|
Большая база бесплатных русских и украинских рефератов
Доклады, сочинения, контрольные работы, экзаменационные билеты и шпаргалки/шпоры Коллекция курсовых и дипломных работ для студентов |
Рефераты по Екологія
Геолого-геофiзичне та радiоекологiчне обстеження Київського
Дипломна робота на тему “Геолого-геофізичне та радіоекологічне обстеження Київського міжрегіонального об’еднання “Радон” з метою визначення стану його екологічної безпеки”.
Дипломна робота мітить в собі: нормативну базу з ядерної та радіаційної безпеки, характеристику місця розташування комплексу “Вектор” міжрегіонального об’єднання “Радон”, кліматичні, географічні, геологічні та гідрогеологічні умови місця базування; стислу характеристику радіоактивних відходів зони ЧАЕС, обгрунтування необхідного терміну функціонування сховищ, а також технічні рішення ррозміщення споруд для захоронення твердих радіоактивних відходів та підприємств по їх переробці і дезактивації та умови їх експлуатації.
К. 1999 р.
АКАДЕМІЯ ПРАЦІ І СОЦІАЛЬНИХ ВІДНОСИН
ФЕДЕРАЦІЇ ПРОФСПІЛОК УКРАЇНИ
ФАКУЛЬТЕТ ОХОРОНИ НАВКОЛИШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА
КАФЕДРА ПРИКЛАДНОЇ ЕКОЛОГІЇ
ДИПЛОМНА РОБОТА
на тему “Геолого-геофізичне та радіоекологічне обстеження Київського міжрегіонального об’еднання “Радон” з метою визначення стану його екологічної безпеки”.
Дипломник Колотушкін Михайло Михайлович
Науковий керівник Лисиченко Георгій Вітальович, канд. геол.-мін. наук
Київ - 1999
ЗМІСТ
ВСТУП…………………………………………………………...
4
1.
2.
2.1.
2.2.
2.3.
2.4.
2.5.
3.
4.
5.
5.1.
5.2.
5.2.1.
6.
6.1.
6.2.
6.3.
6.4.
НОРМАТИВНА БАЗА З ЯДЕРНОЇ ТА РАДІАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ………………………………………………………...
ХАРАКТЕРИСТИКА МІСЦЯ РОЗТАШУВАННЯ БУДІВЕЛЬНОГО МАЙДАНЧИКА………………………….
КЛІМАТ……………………………………………………..……
ОРОГІДРОГРАФІЯ, ГЕОМОРФОЛОГІЯ, РЕЛЬЄФ…………
ГЕОЛОГІЧНА БУДОВА………………………………………..
ГІДРОГЕОЛОГІЧНІ УМОВИ…………………………………..
ТЕКТОНІЧНІ ТА СЕЙСМІЧНІ УМОВИ РАЙОНУ………...
ХАРАКТЕРИСТИКА РАДІОАКТИВНИХ ВІДХОДІВ………………………………………………………..
ОБГРУНТУВАННЯ НЕОБХІДНОГО ТЕРМІНУ ФУНКЦІОНУВАННЯ СХОВИЩ РАДІОАКТИВНИХ ВІДХОДІВ КОМПЛЕКСУ “ВЕКТОР”……………………………………………….………
ТЕХНІЧНІ РІШЕННЯ ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ КОМПЛЕКСУ…………………………………………………..
ЗАХОРОНЕННЯ РАДІОАКТИВНИХ ВІДХОДІВ…………...
НОРМАЛЬНЕ ФУНКЦІОНУВАННЯ КОМПЛЕКСУ.………
ТРАНСПОРТУВАННЯ РАДІОАКТИВНИХ ВІДХОДІВ………………………………………………………..
ОСНОВНІ ІНЖЕНЕРНІ РІШЕННЯ ДЛЯ СПОРУД, ЩО ВИКОРИСТОВУЮТЬСЯ ДЛЯ ЗБЕРІГАННЯ РАДІОАКТИВНИХ ВІДХОДІВ І, ІІ ГРУПИ КОПЛЕКСА……………………………………………………..
РОЗМІЩЕННЯ ПІДПРИЄМСТВА…………………….………
ПЛАНУВАННЯ СПОРУД КОМПЛЕКСУ……………………
ВЕРТИКАЛЬНЕ ПЛАНУВАННЯ……………………………...
БЛАГОУСТРІЙ ТА ОЗЕЛЕНЕННЯ…………………………...
10
17
17
22
23
26
28
29
32
36
36
39
40
40
45
46
49
49
ВИСНОВКИ……………………………………………………..
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ………………
50
52
АКАДЕМІЯ ПРАЦІ ТА СОЦІАЛЬНИХ ВІДНОСИН
Кафедра прикладної екології
Спеціальність 7.0708 – еколгія та охорона природного середовища
Затверджую
Зав. кафедрою прикладної екології
________________ Лисиченко Г.В.
“_____”_________________1999 р.
ЗАВДАННЯ
на дипломну роботу студента Колотушкіна Михайла Михайловича
1. Тема роботи: “Геолого-геофізичне та радіоекологічне обстеження Київського міжрегіонального об’еднання “Радон” з метою визначення стану його екологічної безпеки” затверджена наказом по Акдемії № ________ від “____”___________199__р.
2. Термін подання завершеної роботи: 14 травня 1999 року.
3. Вихідні дані до роботи: кліматичні, географічні та геологічні умови, місце розміщення (акт відбору території), тектоничні умови.
4. Перелік питань, що підлягають розробці: Рішення проблеми захоронення РАВ на прикладі комплексу «Вектор». Визначити об’єм захоронення РАВ I та II типу у зоні ЧАЕС. Обгрунтувати термін функціонування сховищ комплексу. Визначити технічні рішення та планування споруд і будов до обслуговування комплексу. Розробити умови функціонування комплексу.
5. Перелік ілюстративного матеріалу: План розміщення споруд та будов комплексу, технічні рішення споруд захоронення відходів РАВ I та II типу.
6. Дата видачі завдання: " " 1999 року.
Керівник: доцент Лисиченко Георгій Вітальович
Дипломник: Колотушкін Михайло Михайлович
ВСТУП.
Атомна енергетіка в Україні почала свій відлік з 1977р., коли було введено до експлуатації перший блок Чорнобильської АЕС. Згідно з планами розвитку атомної енергетики в колишньому Радянському Союзі, на території України повино було бути споруджено 9 АЕС. За період з 1977 по 1989 рр. було введено 16 енергоблоків загальною потужністю 14800 МВт на 5 атомних станціях: Запорізькій, Рівненській, Хмельницькій, Чорнобильській, Південноукраїнській. Проекти будівництва Чигиринської та Харківської АЕС були анульовані через серйозні геологічні помилки при виборі місця для проммайданчиків.
Впродовж кількох десятиліть в Україні здійснюється масштабна ядерна програма, але тільки з набуттям незалежності в національному законодавстві проголошено пріоритет безпеки людини і довкілля як основи державної політики в ядерній галузі.
Приєднання України, як суверенної держави, до ряду міжнародних Конвенцій та Угод поклало на неї відповідальність та зобов’язання по дотриманню вимог цих правових актів. Зокрема, ратифікація Україною Конвенції з ядерної безпеки продемонструвала визнання нею:
- відповідальності за ядерну безпеку тих ядерних установок, що знаходяться під її юрисдикцією;
- необхідності забезпечення того, щоб використання ядерної енергії було безпечним, добре зарегульованим та екологічно раціональним;
- необхідності повсякчасного сприяння підтриманню високого рівня ядерної безпеки;
- зобов’язань щодо використання основоположних, сформульованих на міжнародному рівні керівних принципів безпеки.
Досвід розвинутих ядерних держав свідчить про те, що безпечне використання ядерних технологій пов’язане з вирішенням численних і складних проблем і можливе тільки за умов ефективного регулювання безпеки, управління нею та наявності адекватного наукового, аналітичного, технічного, методичного та експертного супроводу.
За кількістю ядерних енергетичних установок Україна посідає 8-е місце в світі і 5-е в Європі. Запорізька АЕС є найпотужнішою атомною електростанцією в Європі.
В Україні існує 5 АЕС з загальним числом енергоблоків - 20, які мають різні конструктивні особливості та знаходяться на різних стадіях життєвого циклу:
Рівненська АЕС - два енергоблоки з ВВЕР-440 та один з ВВЕР-1000;
Хмельницька АЕС - один енергоблок з ВВЕР-1000;
Південно-Українська АЕС - три енергоблоки з ВВЕР-1000
Запорізька АЕС - шість енергоблоків з ВВЕР-1000
Чорнобильська АЕС - три енергоблоки з РБМК-1000
В 1997 р. в експлуатації знаходилось 14 енергоблоків АЕС, загальною потужністю 12,8 млн. кВт. Основу реакторного парку України складають водо-водяні реактори типу ВВЕР-1000 (11 шт.), реактори ВВЕР-440 (2 шт.) та уран-графітові канальні реактори типу РБМК-1000 (1 шт.).
В 1997 р. енергоблоки АЕС України виробили 79 432 млн.кВт електроенергії, що складає близько 44,9% від загального її виробництва в Україні.
Чотири енергоблоки з реакторами ВВЕР-1000 знаходяться на різних стадіях будівництва. Роботи по будівництву проводяться тільки на 2-му енергоблоці ХАЕС та 4 РАЕС, на інших двох енергоблоках (3, 4 ХАЕС) спорудження зупинено.
Перший блок ЧАЕС був зупинений і переведений в режим технічного обслуговування 30 листопада 1996 р., а 22 грудня 1997 р. КМУ прийняв рішення про дострокове зняття його з експлуатації.
В Україні розташовано два дослідницьких реактори: ВВР-М - в м. Київ, (Київський інститут ядерних досліджень НАН) та ДР-100 - в м. Севастополь (Севастопольський інститут ядерної енергії і промисловості). В 1997 р. дослідницькі реактори не працювали. Крім дослідницького реактора, в Севастопольському інституті ядерної енергії та промисловості є критична збірка, яка на даний час не експлуатується.
Україна має шість регіональних підприємств Державного об’єднання “Радон” по поводженню з радіоактивними відходами, які приймають на збереження радіоактивні відходи від усіх галузей народного господарства (крім ядерної енергетики). Ці підприємства, як і АЕС, не мають повного технологічного циклу переробки відходів у форму, безпечну для зберігання і захоронення.
У 30-кілометровій зоні Чорнобильської АЕС зберігається в тимчасових, непристосованих сховищах велика кількість радіоактивних відходів, які утворились внаслідок аварії на 4-му енергоблоці. Головним джерелом небезпеки залишається об’єкт “Укриття”, в якому зосереджені радіоактивні та ядерні матеріали, сумарна активність яких складає 20 млн. кюрі.
Підприємства по видобутку та переробці уранової руди знаходяться у Дніпропетровській, Миколаївській та Кіровоградській областях і належать до виробничого об’єднання “Східний гірничо-збагачувальний комбінат”.
Видобування уранової руди в Україні, головним чином, провадиться на 3-х виробничих майданчиках: Жовтоводському, Кіровоградському та Смолінському рудниках. У 1996 р. ВО “СхідГЗК” передане для промислового використання Новокостянтинівське родовище. Девлатівське та Братське родовища (Дніпропетровська та Миколаївська області) вже кілька років не експлуатуються і там продовжуються рекультиваційні роботи, після закінчення яких, землі будуть передані у господарське використання.
Україна належить до країн з розвиненим використанням ядерних технологій та ДІВ по усіх напрямах господарчої, медичної і наукової діяльності. За неповними даними, в областях України на теперішній час є 2086 потенційних заявників (без медичних установ), що мають отримати дозвіл на здійснення діяльності з ДІВ. У зв’язку з економічною кризою деякі підприємства припинили свою діяльність, в т.ч. і з джерелами іонізуючого випромінювання. Це спричинило необхідність нагального вирішення проблем запобігання несанкціонованому обігу ДІВ та їх втратам, що може призвести до опромінення людей і забруднення навколишнього середовища.
1990-й рік став першим роком, коли у всьому світі не було розпочато будівництво жодного реактора.
Майже кожна із шести збудованих у світі АЕС нині закрита. 75 реакторів потужністю 16673 МВт були зупинені, відпрацювавши менше 17 років.
Обгрунтування теми дипломної роботи.
Основними виробниками радіоактивних відходів і місцями їх концентрації на сьогодні є:
- АЕС (відпрацьоване ядерне паливо та експлуатаційні РАВ);
- урановидобувна і переробна промисловість (накопичено 65,5 млн.т РАВ);
- медичні, наукові, промислові та інші підприємства і організації;
- Українське державне об’єднання “Радон” (накопичено близько 5000 м3 РАВ);
- Зона відчуження Чорнобильскої АЕС (більш ніж 1,1 млрд. м3 РАВ).
85-90% РАВ України є низько- і середньоактивними. Високоактивні РАВ, в основному, накопичуються на атомних електростанціях у спеціальних сховищах.
Головними осередками накопичення найбільшої кількості високорадіоактивних відходів в Україні є атомні станції, на яких здійснюється їх часткова первинна переробка та тимчасове зберігання.
Радіоактивні відходи на АЕС складаються з рідких (РРВ) і твердих (ТРВ) відходів. РРВ утворюються з трапних вод, неорганізованих протікань першого контуру, стоків душових, санпропускників, лабораторій, регенераційних вод спеціальної водоочистки, внаслідок проведення дезактиваційних робіт. Продукт переробки РРВ - кубовий залишок (КЗ), зберігається в такому вигляді або концентрується методом глибокого упарювання для зменшення його об’єму. На всіх АЕС відсутній повний технологічний цикл первинної переробки РРВ. Тільки на Запорізькій та Хмельницькій АЕС здійснюється глибоке упарювання РРВ до концентрацій солей 1500-1600 г/л. На інших АЕС РРВ зберігаються у вигляді КЗ, що не відповідає вимогам норм та правил поводження з РАВ. На всіх станціях відсутні технології для переведення РРВ у твердий стан.
ТРВ утворюються, в основному, при здійсненні технічного обслуговування та ремонту енергоблоків. На 1 січня 1998 р. в сховищах АЕС України знаходилось 26126м3 ТРВ і 25216м3 кубових залишків після переробки рідких РАВ. Активність КЗ складає близько 10 000 Кu. Сумарна активність твердих РАВ на АЕС не визначена в зв’язку з недосконалою системою поводження з ТРВ та відсутністю необхідного обладнання для їх сортування та вимірювання.
Проблема поводження з відпрацьованим ядерним паливом в Україні гостро постала в зв’язку з порушенням традиційної практики відправлення відпрацьованих тепловидатних збірок в Росію на переробку та захоронення.
Крім поточних питань щодо безпечного поводження з ВЯП та проміжного його збереження, в перспективі нагального вирішення набудуть проблеми захоронення продуктів переробки такого палива, що почнуть повертатися з підприємств Росії починаючи з 2015 р. На сьогодні в Україні відсутня державна програма поводження з ВЯП. Приреакторні басейни витримки деяких реакторів ВВЕР та сховище для ВЯП реакторів РБМК заповнені майже до проектних обсягів. Так, загальна місткість БВ реакторів ВВЕР-1000 складає близько 5300 місць (заповнені на 57%), а реакторів ВВЕР-440 - 1450 (заповнені на 70%). У 1997 р. відправлено до Росії близько 80% вилучених з реакторів відпрацьованих ТВЗ, а відносно загальної кількості накопиченого палива на АЕС - тільки 4,64%. При припиненні відправлення ВЯП басейни витримки будуть заповнені за 3 роки, а з огляду на необхідність обов’язкового резерву - через 1-1,5 року.
Ємності сховищ для палива реакторів РБМК-1000 (ЧАЕС) будуть заповнені до 1999 р. (зараз - на 85%). Відсутній резерв для розміщення ВЯП при знятті РБМК з експлуатації. Слід зауважити, що і саме сховище не відповідає діючим вимогам та підлягає зняттю з експлуатації.
Зазначене ініціює пошук додаткових можливостей для збереження ВЯП.
Для тимчасового вирішення цієї проблеми на блоках 3, 4 Рівненської АЕС, 1, 2 Хмельницької АЕС, 1-3 Південно-Української АЕС, 6 Запорізької АЕС в БВ було встановлено стелажі ущільненого зберігання відпрацьованих ТВЗ. На блоках 1, 2 Запорізької АЕС стелажі ущільненого зберігання встановлено в малому відсіку БВ.
Спецкомбінатами УкрДО "Радон" у 1997 р. прийнято на захоронення та зберігання 56402,45 кг твердих радіоактивних відходів. Активність прийнятих твердих відходів складала 1206,677 Кu. Майже половину всіх, захоронених в сховищах, твердих радіоактивних відходів становили джерела іонізуючого випромінювання (ДІВ) у біозахисті - 13807 одиниць загальною масою 26564,05 кг. 667 одиниць ДІВ загальною активністю 386,975 Ки було захоронено у спеціалізованих сховищах ДІВ безконтейнерним способом. Загальна кількість ДІВ, прийнятих на захоронення та зберігання, - 4474 одиниці.
Крім того, захоронювалися біологічні відходи загальною кількістю 400 кг з активністю 0,246 Ки.
Рідкі радіоактивні відходи (РРВ) приймалися лише Харківським спецкомбінатом. Загальний об’єм рідких РАВ, що надійшли до УкрДО "Радон" у 1997 р., дорівнює 10,590м3 (активність - 1,295 Кu). Методом цементування було отверджено 9,09м3 рідких РАВ. на Київському МДСК РРВ знаходяться на тимчасовому зберіганні за спеціальною технологією.
Таким чином, тема захоронення радіоактивних відходів з забезпеченням безпечних умов побудови, експлуатації є актуальна.
Нами розглянути природні (кліматичні, геологічні, гідрогеологічні, тектонічні та сейсмічні) умови будівництва об’єкту, інженерні споруди для захоронення радіоактивних відходів I та II типу; експлуатація та радіоактивна безпека для персоналу і навколишнього природного середовища об’єкту захоронення РАВ, на прикладі комплексу підприємств по дезактивації, транспортування, переробки та захороненню радіоактивних відходів з територій забруднених внаслідок аварії на ЧАЕС “Вектор”.
1. НОРМАТИВНА БАЗА З ЯДЕРНОЇ ТА РАДІАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ
На час прийняття Декларації незалежності, якою Україна проголошувалась як суверенна без’ядерна держава, нормативна база використання ядерної енергії складалась з низки норм та правил, виданих різними відомствами колишнього СРСР без належної координації, а законодавчої бази практично не існувало, за винятком членства України, як однієї з правонаступниць СРСР, у Конвенції ВОЗ 1960 р. про захист від іонізуючої радіації, а також членства в Конвенції 1986 р. про раннє оповіщення про ядерну аварію та Конвенції 1986 р. про допомогу у випадку ядерної аварії або радіаційної аварійної ситуації.
Аналіз причин та наслідків аварії на Чорнобильській АЕС показав, що:
- діючі норми та правила не розглядали комплексну оцінку безпеки як основу дозвільного регулювання, замінюючи її системою обов’язкових приписів;
- покладення на експлуатуючу організацію відповідальності за безпеку АЕС не забезпечувалось належними повноваженнями, які обмежувались командно-адміністративною системою управління економікою, що існувала на той час, і це становище було зафіксовано положеннями діючих норм та правил;
- низка важливих з точки зору безпеки питань (зняття АЕС з експлуатації, управління наслідками тяжких позапроектних аварій тощо) залишалася значною мірою неврегульованою.
Децентралізація економіки, інтеграція України у світову спільноту, розширення ринку постачальників технологій та обладнання для ядерної галузі призвели до реальної конкуренції і, відповідно, боротьби за якість обладнання та послуг і показали, що успадкована система суворо обов’язкових норм та правил, за відсутності відповідної законодавчої бази, обмежує пошук оптимальних, з точки зору ефективності та безпеки, рішень і стримує розвиток ядерної галузі визначеними технологічними рамками.
Однією з ознак інтеграційних процесів стало приєднання України та підписання нею ряду міжнародних договорів в галузі ядерної та радіаційної безпеки.
Так, 5 травня 1993 р. Україна підтвердила своє членство у Конвенції про фізичний захист ядерного матеріалу, 16 листопада 1994 р. Україна приєдналась до Договору про нерозповсюдження ядерних матеріалів як без’ядерна держава, 12 липня 1996 р. Україна приєдналась до Віденської конвенції 1963 р. про цивільну відповідальність за ядерну шкоду. Однією з перших Україна поставила свій підпис під Конвенцією про ядерну безпеку, Об’єднаною Конвенцією про безпеку відпрацьованого ядерного палива та безпеку радіоактивних відходів, Протоколом 1997 р. про внесення змін до Віденської конвенції 1963 р. про цивільну відповідальність за ядерну шкоду, Конвенцією про додаткову компенсацію за ядерну шкоду.
Першим кроком на шляху створення власного ядерного законодавства стало затвердження Верховною Радою України 24 січня 1994 р. Концепції державного регулювання безпеки та управління ядерною галуззю в Україні.
Прийняття на засадах, проголошених зазначеною Концепцією, у 1995 р. Законів України “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку” та “Про поводження з радіоактивними відходами” створило підгрунтя для розвитку законодавчої та нормативної бази регулювання безпеки використання ядерної енергії у відповідності з кращою світовою практикою та з сучасними інтеграційними тенденціями, проголошеними Конвенцією про ядерну безпеку.
19 листопада 1997 р. був прийнятий Закон України “Про видобування та переробку уранових руд”.
Задля забезпечення імплементації положень Віденської конвенції про цивільно-правову відповідальність за ядерну шкоду, включаючи обов’язкове страхування відповідальності оператора за ядерну шкоду, 3 грудня 1997 р. Верховною Радою України був прийнятий Закон України “Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів у зв’язку з приєднанням України до Віденської Конвенції про цивільну відповідальність за ядерну шкоду”.
14 січня 1998 р. Верховна Рада прийняла Закон України “Про захист людини від впливу іонізуючих випромінювань”. Цей Закон спрямований на забезпечення захисту життя, здоров’я та майна людей від негативного впливу іонізуючого випромінювання, спричиненого діяльністю, пов’язаною з використанням ядерних установок, джерел іонізуючого випромінювання будь-яких типів, включаючи радіоактивні відходи, а також у випадках радіаційних аварій шляхом здійснення запобіжних та рятувальних заходів з радіаційного захисту і з компенсації та відшкодування радіаційної шкоди.
1997 р. знаменувався ратифікацією двох міжнародно-правових актів - Конвенції про ядерну безпеку та Угоди між Україною і МАГАТЕ про застосування гарантій у зв’язку з Договором про нерозповсюдження ядерної зброї. Обидва міжнародні договори були ратифіковані Верховною Радою України 17 грудня 1997 р.
Ратифікувавши Конвенцію про ядерну безпеку, Україна підтвердила свою прибічність принципам культури ядерної безпеки і забезпечення їх виконання на практиці (тобто безпечна робота АЕС, а не робота АЕС взагалі), готовність до відкритого діалогу з конкретних питань безпеки ядерних установок та пошуку оптимальних рішень (адже, згідно зі статтею 6 Конвенції навіть у випадку, якщо подальша експлуатація певного блоку не може бути безпечною, ніхто не збирається примушувати Україну до зупинки цього блоку, поки для цього не створені певні економічні та соціальні передумови).
В процесі підготовки до ратифікації Конвенції Мінекобезпеки був проведений аналіз чинних законодавчих та нормативних актів, рішень, що приймались органами державної виконавчої влади різних рівнів, виконання цих рішень, а також поточного стану ядерно-енергетичної галузі та безпеки атомних електростанцій України з точки зору Конвенції про ядерну безпеку. В рамках цієї роботи також були отримані відповідні консультації від регулюючих органів Франції та Швеції. Цей аналіз показав наявність двох проблем, що потребують законодавчого врегулювання.
Перше. Внаслідок недосконалості законодавства і нормативної бази процес ліцензування де-юре суттєво відрізняється від загальноприйнятого в світі. Згідно з формулюваннями Законів України “Про використання ядерної енергії” та “Про підприємництво”, відповідних постанов Кабінету Міністрів, об’єктом ліцензування є підприємницька діяльність, а не використання ядерної енергії. Так, у загальноприйнятій практиці (що відображено і Конвенцією) ліцензія видається експлуатуючій організації (оператору) на ведення всіх видів діяльності на певному етапі життєвого циклу ядерної установки (вибір майданчика, спорудження, введення в експлуатацію, експлуатація - на цьому етапі з певною періодичністю здійснюється переоцінка безпеки і ліцензія поновлюється чи видається повторно, зняття з експлуатації). Процес ліцензування ядерних установок ніколи не обмежується певним терміном розгляду матеріалів, бо підставою для ліцензування слугує оцінка регулюючим органом, з точки зору забезпечення безпеки, поданих заявником (який стане експлуатуючою організацією після отримання ліцензії) звіту з аналізу безпеки ядерної установки, програми забезпечення якості та інших документів, що містять достатні підтвердження того, що ядерна установка не становитиме загрози для суспільства та довкілля. Заходи, що забезпечують впевненість у тому, що діяльність інших суб’єктів (проектних організацій, постачальників обладнання тощо) не призведе до неприйнятного зниження рівня безпеки, є складовою частиною програми забезпечення якості, яку має реалізувати експлуатуюча організація, а також реалізуються через такі форми дозвільної діяльності як сертифікація, ліцензування тощо.
Друге. Поняття органу державного регулювання введено розділом IV Закону України “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку”, проте формулювання статті 23 зазначеного Закону дає можливість розглядати практично кожен орган державної виконавчої влади як орган державного регулювання, тоді як згідно з реальним розмежуванням функцій та положеннями Концепції таким органом (в розумінні Концепції) є Мінекобезпеки в особі Адміністрації ядерного регулювання. На сьогодні цей орган не забезпечений адекватними фінансовими та людськими ресурсами (наприклад, його висококваліфікований персонал отримує в 6-7 разів менше, ніж персонал експлуатуючих організацій відповідної кваліфікації, а недостатність персоналу та фінансування не дає змоги навіть виконувати першочергові заходи по приведенню нормативної бази у відповідність з національним законодавством) і якщо така ситуація протримається ще рік-два, то кваліфікований персонал і регульованість безпеки буде втрачено повністю.
Висновки, зроблені Мінекобезпеки за результатами аналізу, були враховані народними депутатами України, тому Законом України “Про ратифікацію Конвенції про ядерну безпеку” Кабінету Міністрів України було дано доручення в місячний термін внести до Верховної Ради України проекти Законів України “Про дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії” та “Про органи державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки” з урахуванням положень Конвенції про ядерну безпеку.
Проект Закону України “Про дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії”, що закладає правові основи створення ефективної дозвільної системи в сфері використання явідальності за безпеку АЕС не забезпечувалось належними повноваженнями, які обмежувались командно-адміністративною системою управління економікою, що існувала на той час, і це становище було зафіксовано положеннями діючих норм та правил;
- низка важливих з точки зору безпеки питань (зняття АЕС з експлуатації, управління наслідками тяжких позапроектних аварій тощо) залишалася значною мірою неврегульованою.
Децентралізація економіки, інтеграція України у світову спільноту, розширення ринку постачальників технологій та обладнання для ядерної галузі призвели до реальної конкуренції і, відповідно, боротьби за якість обладнання та послуг і показали, що успадкована система суворо обов’язкових норм та правил, за відсутності відповідної законодавчої бази, обмежує пошук оптимальних, з точки зору ефективності та безпеки, рішень і стримує розвиток ядерної галузі визначеними технологічними рамками.
Однією з ознак інтеграційних процесів стало приєднання України та підписання нею ряду міжнародних договорів в галузі ядерної та радіаційної безпеки.
Так, 5 травня 1993 р. Україна підтвердила своє членство у Конвенції про фізичний захист ядерного матеріалу, 16 листопада 1994 р. Україна приєдналась до Договору про нерозповсюдження ядерних матеріалів як без’ядерна держава, 12 липня 1996 р. Україна приєдналась до Віденської конвенції 1963 р. про цивільну відповідальність за ядерну шкоду. Однією з перших Україна поставила свій підпис під Конвенцією про ядерну безпеку, Об’єднаною Конвенцією про безпеку відпрацьованого ядерного палива та безпеку радіоактивних відходів, Протоколом 1997 р. про внесення змін до Віденської конвенції 1963 р. про цивільну відповідальність за ядерну шкоду, Конвенцією про додаткову компенсацію за ядерну шкоду.
Першим кроком на шляху створення власного ядерного законодавства стало затвердження Верховною Радою України 24 січня 1994 р. Концепції державного регулювання безпеки та управління ядерною галуззю в Україні.
Прийняття на засадах, проголошених зазначеною Концепцією, у 1995 р. Законів України “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку” та “Про поводження з радіоактивними відходами” створило підгрунтя для розвитку законодавчої та нормативної бази регулювання безпеки використання ядерної енергії у відповідності з кращою світовою практикою та з сучасними інтеграційними тенденціями, проголошеними Конвенцією про ядерну безпеку.
19 листопада 1997 р. був прийнятий Закон України “Про видобування та переробку уранових руд”.
Задля забезпечення імплементації положень Віденської конвенції про цивільно-правову відповідальність за ядерну шкоду, включаючи обов’язкове страхування відповідальності оператора за ядерну шкоду, 3 грудня 1997 р. Верховною Радою України був прийнятий Закон України “Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів у зв’язку з приєднанням України до Віденської Конвенції про цивільну відповідальність за ядерну шкоду”.
14 січня 1998 р. Верховна Рада прийняла Закон України “Про захист людини від впливу іонізуючих випромінювань”. Цей Закон спрямований на забезпечення захисту життя, здоров’я та майна людей від негативного впливу іонізуючого випромінювання, спричиненого діяльністю, пов’язаною з використанням ядерних установок, джерел іонізуючого випромінювання будь-яких типів, включаючи радіоактивні відходи, а також у випадках радіаційних аварій шляхом здійснення запобіжних та рятувальних заходів з радіаційного захисту і з компенсації та відшкодування радіаційної шкоди.
1997 р. знаменувався ратифікацією двох міжнародно-правових актів - Конвенції про ядерну безпеку та Угоди між Україною і МАГАТЕ про застосування гарантій у зв’язку з Договором про нерозповсюдження ядерної зброї. Обидва міжнародні договори були ратифіковані Верховною Радою України 17 грудня 1997 р.
Ратифікувавши Конвенцію про ядерну безпеку, Україна підтвердила свою прибічність принципам культури ядерної безпеки і забезпечення їх виконання на практиці (тобто безпечна робота АЕС, а не робота АЕС взагалі), готовність до відкритого діалогу з конкретних питань безпеки ядерних установок та пошуку оптимальних рішень (адже, згідно зі статтею 6 Конвенції навіть у випадку, якщо подальша експлуатація певного блоку не може бути безпечною, ніхто не збирається примушувати Україну до зупинки цього блоку, поки для цього не створені певні економічні та соціальні передумови).
В процесі підготовки до ратифікації Конвенції Мінекобезпеки був проведений аналіз чинних законодавчих та нормативних актів, рішень, що приймались органами державної виконавчої влади різних рівнів, виконання цих рішень, а також поточного стану ядерно-енергетичної галузі та безпеки атомних електростанцій України з точки зору Конвенції про ядерну безпеку. В рамках цієї роботи також були отримані відповідні консультації від регулюючих органів Франції та Швеції. Цей аналіз показав наявність двох проблем, що потребують законодавчого врегулювання.
Перше. Внаслідок недосконалості законодавства і нормативної бази процес ліцензування де-юре суттєво відрізняється від загальноприйнятого в світі. Згідно з формулюваннями Законів України “Про використання ядерної енергії” та “Про підприємництво”, відповідних постанов Кабінету Міністрів, об’єктом ліцензування є підприємницька діяльність, а не використання ядерної енергії. Так, у загальноприйнятій практиці (що відображено і Конвенцією) ліцензія видається експлуатуючій організації (оператору) на ведення всіх видів діяльності на певному етапі життєвого циклу ядерної установки (вибір майданчика, спорудження, введення в експлуатацію, експлуатація - на цьому етапі з певною періодичністю здійснюється переоцінка безпеки і ліцензія поновлюється чи видається повторно, зняття з експлуатації). Процес ліцензування ядерних установок ніколи не обмежується певним терміном розгляду матеріалів, бо підставою для ліцензування слугує оцінка регулюючим органом, з точки зору забезпечення безпеки, поданих заявником (який стане експлуатуючою організацією після отримання ліцензії) звіту з аналізу безпеки ядерної установки, програми забезпечення якості та інших документів, що містять достатні підтвердження того, що ядерна установка не становитиме загрози для суспільства та довкілля. Заходи, що забезпечують впевненість у тому, що діяльність інших суб’єктів (проектних організацій, постачальників обладнання тощо) не призведе до неприйнятного зниження рівня безпеки, є складовою частиною програми забезпечення якості, яку має реалізувати експлуатуюча організація, а також реалізуються через такі форми дозвільної діяльності як сертифікація, ліцензування тощо.
Друге. Поняття органу державного регулювання введено розділом IV Закону України “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку”, проте формулювання статті 23 зазначеного Закону дає можливість розглядати практично кожен орган державної виконавчої влади як орган державного регулювання, тоді як згідно з реальним розмежуванням функцій та положеннями Концепції таким органом (в розумінні Концепції) є Мінекобезпеки в особі Адміністрації ядерного регулювання. На сьогодні цей орган не забезпечений адекватними фінансовими та людськими ресурсами (наприклад, його висококваліфікований персонал отримує в 6-7 разів менше, ніж персонал експлуатуючих організацій відповідної кваліфікації, а недостатність персоналу та фінансування не дає змоги навіть виконувати першочергові заходи по приведенню нормативної бази у відповідність з національним законодавством) і якщо така ситуація протримається ще рік-два, то кваліфікований персонал і регульованість безпеки буде втрачено повністю.
Висновки, зроблені Мінекобезпеки за результатами аналізу, були враховані народними депутатами України, тому Законом України “Про ратифікацію Конвенції про ядерну безпеку” Кабінету Міністрів України було дано доручення в місячний термін внести до Верховної Ради України проекти Законів України “Про дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії” та “Про органи державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки” з урахуванням положень Конвенції про ядерну безпеку.
Проект Закону України “Про дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії”, що закладає правові основи створення ефективної дозвільної системи в сфері використання ядерної енергії відповідно до міжнародних зобов’язань України, було внесено Кабінетом Міністрів України до Верховної Ради 24 листопада 1997 р.
Проект Закону України “Про органи державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки”, в якому визначається розподіл компетенцій щодо державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки між Мінекобезпеки та МОЗ, та закладаються основні правові засади для забезпечення незалежності цих органів при прийнятті регулюючих рішень, а також належних фінансових та людських ресурсів для їх діяльності, внесено до Верховної Ради України у березні 1998 р. Крім того, на даний час завершується узгодження пакету законопроектів, що встановлюють механізм належного фінансування заходів державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки.
Питання ядерної та радіаційної безпеки регулюються також низкою нормативно-правових
| 1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | след. → |
