Рефераты
Видео уроки
ВУЗы Украины
Мир
Рефератов
Рефератов
Отзывы о ВУЗах
Каталог одежды
Клиники Киева
|
Большая база бесплатных русских и украинских рефератов
Доклады, сочинения, контрольные работы, экзаменационные билеты и шпаргалки/шпоры Коллекция курсовых и дипломных работ для студентов |
Рефераты по Економіка
ВЗАЄМОЗВ`ЯЗОК МІЖ ВНУТРІШНЬОЮ ТА ЗОВНІШНЬОЮ ПОЛІТИКОЮ
Р Е Ф Е Р А Т
на тему:
ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК МІЖ ВНУТРІШНЬОЮ ТА ЗОВНІШНЬОЮ ПОЛІТИКОЮ
Виконав:
Студент III курсу
групи КН-31
Формусяк А.І.
Коломия 2001
План
1. Вступ.
2. Підхід Генрі Кіссінджера.
3. Консенсус і толерантність.
4. Звязки Джеймса Росено.
5. Пенетративні системи Вольфрама Ханрідера.
6. Причини і принципи перетворення внутрішніх політичних факторів.
7. Висновки.
8. Література.
ВНУТРІШНЯ ТА ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА: МЕХАНІЗМ ВПЛИВУ І ВЗАЄМОЗВ'ЯЗКУ
Сучасна наука і технології змінили уявлення щодо простору та часу у світі, посилили взаємозалежність окремих суб'єктів у політиці. Світовий простір дедалі "стискається", а масштаб локальних політичних подій зростає. Політичні події, що раніше розглядалися як внутрішні, виходять за межі однієї країни, набувають міжнародного характеру і впливу.
Предметом дослідження даної роботи є явища, що визначаються дефініціями: внутрішня, зовнішня і міжнародна політика. Словник термінів і понять з політології визначає їх у такий спосіб.
Внутрішня політика - діяльність державних органів, установ, правлячих партій, спрямована на узгодження інтересів окремих верств населення країни, на певне їхнє підпорядкування та можливе за конкретних умов задоволення, на збереження існуючого стану в суспільстві або на цілеспрямоване його перетворення, на забезпечення цілісності, взаємозв'язку і взаємодії окремих сфер суспільства.
Зовнішня політика - загальний курс держави у міждержавних відносинах, спрямований на створення якнайсприятливіших умов для досягнення власних цілей і здобуття переваги у взаємодії, на співіснування з іншими державами і народами відповідно до певних принципів та норм.
Міжнародна політика - система економічних, правових, дипломатичних, ідеологічних, військових, культурних та інших зв'язків і відносин між чаподами. державами й групами держав, провідними соціальними, економічними та політичними силами й організаціями, що діють на світовій • арені".
Американські політологи^ ще на початку 1960-х років помітили, що історичні обставини піддають сумніву доцільність збереження традиційного поділу на політику зовнішню та внутрішню. З плином часу склалася цілісна система поглядів на це питання. Основні елементи цієї системи розглядатимуться у наступному розділі.
ПІДХІД ГЕНРІ КІССІНДЖЕРА
До ще глибшої її дестабілізації. Наприклад, аналітики авторитетної американської дослідницької корпорації КА^^ вважають, що, залежно від обраного Колишній держсекретар США Генрі Кіссінджер у статті "Внутрішня структура та зовнішня політика" констатує, що "у традиційній концепції міжнародні відносини здійснюються політичними одиницями, які сприймаються майже як особистості. Внутрішня структура сприймається як даність: зовнішня політика починається там, де закінчується внутрішня політика". Г. Кіссінджер пояснює, що такий підхід може застосовуватися лише у стабільні періоди історії, оскільки тоді різні компоненти міжнародної системи мають подібні до концепції "правила гри".
За умови, коли внутрішні структури базуються на відповідних принципах справедливості, розвивається консенсус відносно передбачуваних цілей та методів зовнішньої політики. За стабільності внутрішніх структур, практично відсутні й імпульси для різких змін у зовнішній політиці. Якщо ж внутрішні структури базуються на принципово різних концепціях справедливості, то здійснення зовнішньої політики стикається із серйозними перешкодами. У такій ситуації важко навіть визначити природу розбіжностей, бо те, що цілком зрозуміле для однієї сторони, виявляється абсолютно неприйнятним для іншої.
Г. Кіссінджер погоджується з тим, що внутрішня структура має велике значення для зовнішньої політики у будь-який історичний період. Вона концентрує зусилля суспільства, які спрямовуються на здійснення зовнішньої політики. Внутрішня структура також впливає на сприйняття дій інших держав.
Кожна держава існує у певному іноземному оточенні, яке не завжди відповідає її внутрішній структурі. Тому трапляються ситуації, коли тиск іноземного оточення на певну державу чи групу держав можна зрозуміти лише однозначно. Але у більшості ситуацій завжди є простір для маневру та варіанти рішень.
Політика країни, як правило, продукт її географії та історії. А історія тієї чи іншої держави стає продуктом різних за тривалістю політичних колізій, що їх нав'язують сильніші сусіди. Зона країн-сателітів колишнього Радянського Союзу у Східній та Центральній Європі, їхня внутрішня і зовнішня політика виникли саме шляхом майже півстолітнього щоденного насаджування у внутрішні структури цих держав радянської внутрішньої системи та ідеології.
На думку Г. Кіссінджера, внутрішня структура має вирішальне значення також і для розробки позитивних цілей. Найбільш складними проблемами у зовнішній політиці він вважає прогнозування та передбачування. Якщо певне явище вже розкривається у повному обсязі, неможливо нейтралізувати його негативні наслідки чи протидіяти ним, як це сталося з Гітлером. Коли світова громадськість нарешті зрозуміла, що політика Гітлера у Німеччині становить загрозу для Європи і світу, було вже пізно цьому протидіяти.
Але особливої гостроти проблема передбачування набуває у періоди нестабільності та революцій. У такій ситуації старий порядок розпадається, а який буде новий - невідомо. Тому багато що залежить від концепції майбутнього. Нестабільна внутрішня структура породжує абсолютно протилежні критерії існуючих тенденцій, що перешкоджає зваженому аналізу
та прогнозуванню ситуації. Це, як вважає Г. Кіссінджер, - основна дилема нашого часу."
У недалекому минулому міжнародні відносини обмежувалися певним географічним простором. Континенти практично були ізольовані один від одного. Коли ж вплив Європи поширився на інші частини земної кулі, європейські країни диктували світові -зовнішню політику. Г. Кіссінджер вважає, що друга світова війна має ознаки глобальної міжнародної політики. Тобто кожна розвинена країна здатна змінити ситуацію у будь-якій частині світу або шляхом безпосереднього застосування сили, або через масований ідеологічний вплив, використовуючи сучасні засоби телекомунікації. Після 1945 р. кількість учасників міжнародної системи майже подвоїлася. У попередні періоди історії поява навіть однієї нової держави порушувала рівновагу міжнародної системи. Тому не дивно, якщо у міжнародній системі відбуваються відчутні зміни, то потрібно витратити чимало зусиль і часу для відновлення рівноваги.
Світові політичні події 80-х та 90-х років доводять правильність припущень, висловлених Г.Кіссінджером ще у 60-ті роки. Ланцюгова реакція почалася зі змін у внутрішній політиці однієї наддержави - Радянського Союзу. Події дістали назву перебудови і стали тим імпульсом, який зсунув центр рівноваги усієї міжнародної системи. Об'єднання Німеччини стало інституціоналізацією фактичних змін, що відбулися у світі. Слід зазначити, що цей глобальний зсув світової рівноваги ще не закінчився. У такому контексті розширення НАТО на Схід варто розглядати як спробу стабілізації міжнародної системи. Але не відомо, чи не призведе ця спроба шляху розширення, цей процес може: а) стабілізувати нову систему європейської безпеки; б) призвести до розпаду Альянсу чи до нової "холодної війни" .з Російською Федерацією^. Вони зазначають, що після неоднозначного ставлення до геополітики, яку здійснювала НАТО у Боснії, в умовах наслідків війни, геноциду та невдачі системи колективної безпеки на Балканах,
розширення Альянсу стане ще одним його випробуванням на здатність підтримувати мир і стабільність в Європі. Отже, невдача може мати • катастрофічні наслідки не лише для майбутньої долі НАТО, але і для стабільності континенту в цілому.
Першими кроками, спрямованими на запобігання розвиткові небажаних сценаріїв, можна вважати угоди між Брюсселем та Москвою, Брюсселем та Києвом про координацію дій в умовах розширення НАТО.
КОНСЕНСУС І ТОЛЕРАНТНІСТЬ
Однією з необхідних умов світової стабілізації є консенсус, якого можна досягти, сформулювавши спільні цілі та завдання. Як правило, такі спільні завдання виникають за існування одночасної глобальної загрози - реальної чи уявної. Такою загрозою став нацизм, у боротьбі з яким світова спільнота мусила об'єднатися в антигітлерівську коаліцію, незважаючи на різний суспільний лад та несумісність ідеологій.
Потенційною загрозою вважалося поширення комунізму, перешкоджаючи якому західний світ згуртував свої сили і створив систему колективної безпеки, що представляє НАТО. У сучасній міжнародній ситуації такий консенсус відсутній. Поняття демократії, ринкової економіки, приватизації у різних частинах світу тлумачаться настільки по-різному, що відносно їхнього значення досягти консенсусу просто неможливо. У сучасному політичному контексті навіть поняття "ліві" чи "праві" сили, "націоналізм" чи "інтернаціоналізм" так видозмінилися, що не дають чіткого уявлення про діючу суспільно-політичну систему.
Необхідною умовою для досягнення міжнародного консенсусу є внутрішній консенсус в окремих ланках міжнародної системи, тобто, в окремих державах. У досягненні внутрішнього консенсусу важливу роль відіграє наявність, з одного боку, ефективного та здорового, некорумпованого державного апарату, а з другого, - харизматичного лідера нації. Для всього
посткомуністичного простору це має особливе значення, оскільки вищеназвані елементи консенсусу тільки починають формуватися в ньому. Елементи внутрішнього консенсусу також є важливими складовими національної безпеки, оскільки без них неможливо успішно здійснювати демократичні реформи, які становлять передумову інтеграції східноєвропейських країн у європейську спільноту.
На сучасному етапі ідея консенсусу набула широкої популярності в країнах СНД, але лише у теоретичному аспекті. На практиці вона трансформувалася в ідею толерантності як складову консенсусу. Толерантність, як і консенсус, у тій чи іншій формі, під тією чи іншою назвою відомі давно. Скажімо, будь-яке голосування, у ході якого перемагає точка зору більшості, є, водночас, виявом як консенсусу, так і толерантності, бо за цивілізованих умов більшість толерує меншість, а меншість змушена толерувати переможця. Цей приклад умовний, проте він відтворює сам принцип.
Останнім часом світова суспільно-політична та наукова думка приділяє дедалі більшу увагу теорії та практиці толерантності. Толерантність належить до тих понять, які за значенням збігаються з поняттям свобода. Толерантність є найважливішою передумовою знайдення компромісів, подолання конфліктів. Нетерпимість веде людство до загибелі, через що проблема толерантності набула сьогодні глобального значення. Не випадково Генеральна Асамблея ООН у грудні 1992 р. прийняла резолюцію, у якій вітала ініціативу ЮНЕСКО провести рік ООН, присвячений терпимості. Цей рік було приурочено до п'ятдесятиліття утворення ООН та ЮНЕСКО.
На розвиток цієї ініціативи відбулися міжнародні акції, зокрема, науково-практична конференція "Толерантність як спосіб виживання народів в умовах Півночі" (Якутськ, 1994 р.), а також міжнародна конференція "Толерантність як культурна універсалія" (Харків, 1996 р.). Ці конференції переконливо довели, що поняття толерантності може мати безліч інтерпретацій. Авторів монографії цікавить: чи означає толерантність як вираз суті демократичної ментальності терпимість до всього?
Наявність різних типів ментальності та, відповідно, різних форм толерантності створює передумови встановлення такого ладу в суспільстві, котрий здатний забезпечити стабільність демократії. Толерантність як тип ставлення до різних соціальних та культурних відмінностей можна розглядати як одну з фундаментальних ознак цивілізованості, як свідчення високого рівня політичної культури.
Історія переконує, що релігійні війни розв'язувалися людьми, які вважали, що саме вони знають абсолютну істину. Оскільки ж абсолютної істини досягти неможливо, то усвідомлений скептицизм стає логічною і моральною основою толерантності та політики терпимості: адже під поняття толерантності не можна підводити й вимогу абсолютної свободи індивіда. Абсолютна свобода і деспотизм - дві сторони однієї медалі. Водночас толерантність - не безпринципність, а глибинне розуміння необхідності іншого бачення відмінностей як елементів цілого. Тому нетолерантність означає ігнорування істини соціального життя, суспільно-політичних реалій.
XX століття характеризують передумови постійної загрози цивілізаційних конфліктів, що виливаються у світові війни. Детонаторами таких конфліктів є класові, расові ідеї, теорії цивілізаційної несумісності. Вони виступають як наукові постулати, що створює видимість природного зародження нетерпимості на сучасному науковому грунті. Відмова від універсальних принципів рівності, людяності, толерантності утвердила на історичній арені ультраправі течії. Створення Організації Об'єднаних Націй одразу після війни стало протидією цій загрозі. ООН започатковано міжнародний юридичний захист прав людини, хоча вже у минулому столітті Женевська Конвенція 1894 р. вимагала мінімальної поваги до солдатів та визнання нейтральності медичного персоналу.
На підставі Хартії ООН (1945 р.) почалося юридичне закріплення визнаних у світі прав людини. У 1948 р. прийнято універсальну декларацію ООН, відповідно до якої готувалися угоди про громадянські, політичні, а також економічні, соціальні та культурні права, підтримані більшістю держав. У такий спосіб ООН та її структури формували критерії поведінки держави відносно конкретної особи. У цьому контексті проблема толерантності набуває нового смислу. Держави, котрі не виявляють терпимості до відмінностей поглядів та форм поведінки, що відповідають принципам міжнародних актів прав людини, ризикують опинитися у становищі духовного остракізму. А це, у свою чергу, підштовхує їх шукати спільну формулу толерантності.
Забуте нині "нове мислення" кінця 80-х років було практичним виявом і результатом поширення розуміння толерантності в умовах засилля тотальної нетолерантності. Разом із різкою зміною політичної ситуації у світі, відпала потреба й у м'яких перехідних формах від соціалізму до ринкової економіки. Універсальний принцип толерантності як терпимості до специфічних особливостей капіталізму і соціалізму перестав існувати. Змінюється і система людських відносин: висувається вимога "етнічної чистоти" нових держав, спалахують "гарячі точки", де застосовуються збройні сили, порушуються права людини. "Нове мислення" поступається місцем ліберальній демократії з притаманною їй місією вирішення світових конфліктів.
Загальний стан консенсусу нагадує перспективу безкласового суспільства, в основі якого закладено відсутність соціального антагонізму. В той же час перемога вільного ринку і ліберальної демократії ставлять під загрозу саму ідею свободи. Адже вільний індивід може обрати будь-який суспільний лад. Це відомий парадокс принципу свободи. Популярні у середовищі наукової інтелігенції принципи теорії Фукуями спростовуються сучасними дослідниками. Нестабільність політико-економічної ситуації майже в усіх колишніх республіках СРСР переконливо свідчить про те, що за певних обставин (відсутність досвіду управління, незрілість демократії, економічна криза) свобода легко набуває руйнівних форм.
Існує, однак, реальність, яка далеко не завжди корелюється з теоретичними конструкціями, а поняття консенсусу, толерантності, факторів внутрішньої та зовнішньої політики цілком відповідають своєму первинному змісту. Як конкретний приклад можна взяти дискусію навколо заборони смертної кари в Росії, Україні та інших державах колишнього Радянського Союзу. З одного боку, скасування смертної кари висувається як обов'язкова вимога, яка передує вступу до ЄС. З другого, - у різних країн і народів існує своє традиційне ставлення до цієї проблеми, що спирається на історію, релігію та інші чинники, на які ЄС не зважає. Але ЄС попереджає, що застосує серйозні санкції до тих держав, які цієї вимоги не дотримаються.
Членство будь-якої європейської держави в ЄС обов'язково впливає на економічну, екологічну, культурну чи іншу стабільність на континенті. У такий спосіб внутрішня проблема тієї чи іншої держави стає (незалежно від її бажання) фактором міжнародної політики. І вже зверху починає тиснути на
внутрішню політику, спричинюючи інколи й конфліктну ситуацію. Досвід США, де у багатьох штатах смертну кару застосовують не тільки широко, але й вигадливо, переконує, що проблема узаконення вищої міри покарання існує і є досить непростою. Цікаво, що вперше дискусію з цього питання розпочав старогрецький історик Фукідід, який жив дві тисячі років до нашої ери.
Якщо ознайомимося з політологічними, соціально-психологічними та етно-психологічними поглядами і теоріями з приводу існування сучасного світопорядку, то переконаємося, що вони поділяються на дрібніші одиниці, кожна з яких має своє самостійне життя і конкретний вплив у своєму середовищі.
Консенсус взаємодіє з толерантністю, толерантність - з нетерпимістю, або несвободою. Категорія несвободи стикається з біологізованими (соціал-дарвінізм) поняттями природної свободи і природного рабства, котрі притаманні багатьом народам, які, на думку авторів цих теорій, начебто не входять до кола світової етнічної еліти. Виникає міф''євроцентризму", який, у свою чергу, починає тиснути на "елітарні народи", "підтягуючи" їх до рівня західної цивілізації. Практичне втілення подібних поглядів спостерігаємо в культурі, освіті, духовних цінностях держав посткомуністичного простору .
Адекватна і передбачувана внутрішня політика сьогодні - необхідна умова встановлення стабільного міжнародного порядку. Нинішній історичний період кардинально відрізняється від часів "холодної війни". У сучасній міжнародній політиці переважають, в основному, прагматичні цілі, які позбавлені ідеологічного забарвлення.
Проведення міжнародної політики, яка спиралася б на апеляції до певних суспільних класів, як це практикувалося за радянських часів, сьогодні неможливе. Немає і харизматичної інтернаціональної ідеї, яка б об'єднувала певні класи суспільства на наднаціональному рівні.
Гасло "Пролетарі усіх країн, єднайтеся!" відійшло до історії. Його замінили усвідомлення необхідності інтенсивного економічного розвитку, цінності об'єктивних економічних показників, прагматичний, матеріальний підхід до суспільних процесів. Розмірковування про роль особистості в історії поступилися місцем прогресивним думкам німецького соціолога Макса Вебера, що викладені у класичній роботі "Протестантська етика та дух капіталізму"".
"ЗВ'ЯЗКИ" ДЖЕЙМСА РОСЕНО
Помітну роль у вивченні взаємовпливів внутрішньої та зовнішньої політики відіграли роботи американського дослідника Джеймса Росено, який увів поняття–“зв'язок” для визначення точок збігу двох систем -внутрішньої та міжнародної. Для нього "зв'язок" - основна одиниця аналізу. Джеймс Росено визначає "зв'язок" як будь-яку послідовність вчинків і дій, що мають місце в одній системі, викликають певну реакцію на них іншої системи. Він також виділяє початкову і кінцеву стадії "зв'язку" і називає їх, застосовуючи економіко-розрахункову термінологію, відповідно іприі: (вхід) та оиіриі (вихід). Кожна з цих стадій, у свою чергу, класифікується залежно від того, де спостерігається це явище - у національній чи міжнародній системі. Тобто результат, або "виходи", внутрішньої політики розглядається як послідовність вчинків і дій, що виникає у самій внутрішній системі, але продовжується чи завершується у своєму оточенні - міжнародній системі. "Входи" міжнародної системи, або "оточення", як пише Джеймс Росено, - це послідовність вчинків і дій, що відбуваються у зовнішньому середовищі навколо внутрішньої системи, але імпульсом для яких слугують події у внутрішній системі. Таким чином "виходи", або результат, у міжнародній системі - це послідовність вчинків та дій, які розпочинаються у зовнішньому середовищі навколо внутрішньої системи і тривають або закінчуються в ній. "Входи" внутрішньої системи - це послідовність вчинків і дій, що відбуваються у внутрішній системі, але імпульсом для них слугують події зовнішньої системи. Звичайною мовою "виходи" означають зовнішню політику, яка може бути прямою чи непрямою. Якщо зовнішня політика формується як результат осмисленої внутрішньої політики і відповідає її цілям, то це пряма внутрішня політика. Коли зовнішня політика формується переважно під впливом зовнішнього середовища, то це непряма зовнішня політика. Джеймс Росено підкреслює, що його міркування мають емпіричний характер і можуть змінюватися разом із світовою політичною системою".
Наприкінці 90-х років, у період масової комп'ютеризації, "входи" і "виходи" політики Джеймса Росено поступилися місцем гуманітарній термінології. Але принцип аналізу міжнародних подій під кутом зору внутрішньої політики і навпаки залишається актуальним і сьогодні. Причому найбільшу зацікавленість викликають, як правило, не поодинокі події, а явища, що повторюються. На особливу увагу заслуговують, наприклад, президентські та парламентські вибори, що відбуваються майже в усіх країнах на національному рівні, тобто у внутрішніх системах. Хоча це явище національного характеру має однакове або близьке значення для формування внутрішньої політики будь-якої країни, воно по-різному впливає на зовнішню політику держав та її політичне оточення. Не можна, скажімо, порівняти політичні наслідки президентських виборів у США, і Болгарії. Водночас для Балканського регіону болгарські події можуть мати більшу вагу, тому що внутрішньополітична ситуація цієї країни - один із вирішальних факторів політичної ситуації регіону в цілому.
Як бачимо, реальний вплив певного внутрішньополітичного явища у тій чи іншій країні залежить від багатьох специфічних для цієї країни обставин -передусім геополітичних та економічних. У конкретний історичний період ці обставини визначають рівні зовнішньополітичних відносин.
У внутрішній політиці розрізняють два рівні відносин: регіональний (події та процеси відбуваються у межах однієї країни, суб'єкти діють на рівні окремого регіону) та національний (події та процеси загальнодержавного значення, дії суб'єктів регіональних політико-адміністративних утворень виходять за рамки регіону). У міжнародній політиці розрізняють відносини двох рівнів - регіональний (суб'єкти - суверенні держави) та глобальний (суб'єкти - певні регіони світу).
Зважаючи на тісний міжрівневий взаємозв'язок, який утворився у міжнародній політиці, сучасні дослідники піддають критиці традиційні підходи до аналізу міжнародних подій. У спрощеному вигляді, якщо предметом дослідження є внутрішня політика відносно свого міжнародного оточення, вона виступає як ситуація змінна, а її міжнародне оточення - як ситуація -константна. І навпаки, якщо досліджуються явища міжнародної політики, то вона, звичайно, є змінною ситуацією, у той час як суб'єкти, що її формують, виступають константними.
Суверенні держави розглядаються як монолітні одиниці, і те, що відбувається всередині цих одиниць, має другорядне значення відносно їхнього оточення. Внаслідок цього аналізуються лише поверхові явища та структури, що їх зумовлюють.
Така методологія задовольняла класичні дослідження монополярних, біполярних та мультиполярних міжнародних систем. Але виявлення глибинних процесів формування зовнішньої політики потребує інших принципів, вимагає застосування аналізу особливостей внутрішньої політики суб'єктів та їхнього впливу на процеси вищого рівня ієрархії.
ПЕНЕТРАТИВНІ СИСТЕМИ ВОЛЬФРАМА ХАНРІДЕРА
Американський дослідник Вольфрам Ханрідер вважає, що хоча національні держави й надалі залишаються основними дійовими особами світової політики, природа національної держави та політичних процесів у міжнародній системі змінилася і потребує переосмислення.
По-перше, багато національних дійових осіб у сучасній міжнародній системі розподіляють зовнішню та внутрішню політику. Значно вплинула міжнародна система на повоєнні окупаційні режими у Німеччині та Японії, Сполучених Штатів Америки у Південному В'єтнамі, сучасну політику в Боснії тощо. Зовнішньополітичні події та обставини безпосередньо впливають на
формування пріоритетів, які традиційно були і- є об'єктом уваги національних інституційних структур.
По-друге, діяльність сучасних регіональних міжнародних організацій, котрим притаманні як наднаціональні, так і суто локальні риси, часто не тільки розмиває межу між національними та міжнародними справами, але її бажання) фактором міжнародної політики. І вже зверху починає тиснути на
внутрішню політику, спричинюючи інколи й конфліктну ситуацію. Досвід США, де у багатьох штатах смертну кару застосовують не тільки широко, але й вигадливо, переконує, що проблема узаконення вищої міри покарання існує і є досить непростою. Цікаво, що вперше дискусію з цього питання розпочав старогрецький історик Фукідід, який жив дві тисячі років до нашої ери.
Якщо ознайомимося з політологічними, соціально-психологічними та етно-психологічними поглядами і теоріями з приводу існування сучасного світопорядку, то переконаємося, що вони поділяються на дрібніші одиниці, кожна з яких має своє самостійне життя і конкретний вплив у своєму середовищі.
Консенсус взаємодіє з толерантністю, толерантність - з нетерпимістю, або несвободою. Категорія несвободи стикається з біологізованими (соціал-дарвінізм) поняттями природної свободи і природного рабства, котрі притаманні багатьом народам, які, на думку авторів цих теорій, начебто не входять до кола світової етнічної еліти. Виникає міф''євроцентризму", який, у свою чергу, починає тиснути на "елітарні народи", "підтягуючи" їх до рівня західної цивілізації. Практичне втілення подібних поглядів спостерігаємо в культурі, освіті, духовних цінностях держав посткомуністичного простору .
Адекватна і передбачувана внутрішня політика сьогодні - необхідна умова встановлення стабільного міжнародного порядку. Нинішній історичний період кардинально відрізняється від часів "холодної війни". У сучасній міжнародній політиці переважають, в основному, прагматичні цілі, які позбавлені ідеологічного забарвлення.
Проведення міжнародної політики, яка спиралася б на апеляції до певних суспільних класів, як це практикувалося за радянських часів, сьогодні неможливе. Немає і харизматичної інтернаціональної ідеї, яка б об'єднувала певні класи суспільства на наднаціональному рівні.
Гасло "Пролетарі усіх країн, єднайтеся!" відійшло до історії. Його замінили усвідомлення необхідності інтенсивного економічного розвитку, цінності об'єктивних економічних показників, прагматичний, матеріальний підхід до суспільних процесів. Розмірковування про роль особистості в історії поступилися місцем прогресивним думкам німецького соціолога Макса Вебера, що викладені у класичній роботі "Протестантська етика та дух капіталізму"".
"ЗВ'ЯЗКИ" ДЖЕЙМСА РОСЕНО
Помітну роль у вивченні взаємовпливів внутрішньої та зовнішньої політики відіграли роботи американського дослідника Джеймса Росено, який увів поняття–“зв'язок” для визначення точок збігу двох систем -внутрішньої та міжнародної. Для нього "зв'язок" - основна одиниця аналізу. Джеймс Росено визначає "зв'язок" як будь-яку послідовність вчинків і дій, що мають місце в одній системі, викликають певну реакцію на них іншої системи. Він також виділяє початкову і кінцеву стадії "зв'язку" і називає їх, застосовуючи економіко-розрахункову термінологію, відповідно іприі: (вхід) та оиіриі (вихід). Кожна з цих стадій, у свою чергу, класифікується залежно від того, де спостерігається це явище - у національній чи міжнародній системі. Тобто результат, або "виходи", внутрішньої політики розглядається як послідовність вчинків і дій, що виникає у самій внутрішній системі, але продовжується чи завершується у своєму оточенні - міжнародній системі. "Входи" міжнародної системи, або "оточення", як пише Джеймс Росено, - це послідовність вчинків і дій, що відбуваються у зовнішньому середовищі навколо внутрішньої системи, але імпульсом для яких слугують події у внутрішній системі. Таким чином "виходи", або результат, у міжнародній системі - це послідовність вчинків та дій, які розпочинаються у зовнішньому середовищі навколо внутрішньої системи і тривають або закінчуються в ній. "Входи" внутрішньої системи - це послідовність вчинків і дій, що відбуваються у внутрішній системі, але імпульсом для них слугують події зовнішньої системи. Звичайною мовою "виходи" означають зовнішню політику, яка може бути прямою чи непрямою. Якщо зовнішня політика формується як результат осмисленої внутрішньої політики і відповідає її цілям, то це пряма внутрішня політика. Коли зовнішня політика формується переважно під впливом зовнішнього середовища, то це непряма зовнішня політика. Джеймс Росено підкреслює, що його міркування мають емпіричний характер і можуть змінюватися разом із світовою політичною системою".
Наприкінці 90-х років, у період масової комп'ютеризації, "входи" і "виходи" політики Джеймса Росено поступилися місцем гуманітарній термінології. Але принцип аналізу міжнародних подій під кутом зору внутрішньої політики і навпаки залишається актуальним і сьогодні. Причому найбільшу зацікавленість викликають, як правило, не поодинокі події, а явища, що повторюються. На особливу увагу заслуговують, наприклад, президентські та парламентські вибори, що відбуваються майже в усіх країнах на національному рівні, тобто у внутрішніх системах. Хоча це явище національного характеру має однакове або близьке значення для формування внутрішньої політики будь-якої країни, воно по-різному впливає на зовнішню політику держав та її політичне оточення. Не можна, скажімо, порівняти політичні наслідки президентських виборів у США, і Болгарії. Водночас для Балканського регіону болгарські події можуть мати більшу вагу, тому що внутрішньополітична ситуація цієї країни - один із вирішальних факторів політичної ситуації регіону в цілому.
Як бачимо, реальний вплив певного внутрішньополітичного явища у тій чи іншій країні залежить від багатьох специфічних для цієї країни обставин -передусім геополітичних та економічних. У конкретний історичний період ці обставини визначають рівні зовнішньополітичних відносин.
У внутрішній політиці розрізняють два рівні відносин: регіональний (події та процеси відбуваються у межах однієї країни, суб'єкти діють на рівні окремого регіону) та національний (події та процеси загальнодержавного значення, дії суб'єктів регіональних політико-адміністративних утворень виходять за рамки регіону). У міжнародній політиці розрізняють відносини двох рівнів - регіональний (суб'єкти - суверенні держави) та глобальний (суб'єкти - певні регіони світу).
Зважаючи на тісний міжрівневий взаємозв'язок, який утворився у міжнародній політиці, сучасні дослідники піддають критиці традиційні підходи до аналізу міжнародних подій. У спрощеному вигляді, якщо предметом дослідження є внутрішня політика відносно свого міжнародного оточення, вона виступає як ситуація змінна, а її міжнародне оточення - як ситуація -константна. І навпаки, якщо досліджуються явища міжнародної політики, то вона, звичайно, є змінною ситуацією, у той час як суб'єкти, що її формують, виступають константними.
Суверенні держави розглядаються як монолітні одиниці, і те, що відбувається всередині цих одиниць, має другорядне значення відносно їхнього оточення. Внаслідок цього аналізуються лише поверхові явища та структури, що їх зумовлюють.
Така методологія задовольняла класичні дослідження монополярних, біполярних та мультиполярних міжнародних систем. Але виявлення глибинних процесів формування зовнішньої політики потребує інших принципів, вимагає застосування аналізу особливостей внутрішньої політики суб'єктів та їхнього впливу на процеси вищого рівня ієрархії.
ПЕНЕТРАТИВНІ СИСТЕМИ ВОЛЬФРАМА ХАНРІДЕРА
Американський дослідник Вольфрам Ханрідер вважає, що хоча національні держави й надалі залишаються основними дійовими особами світової політики, природа національної держави та політичних процесів у міжнародній системі змінилася і потребує переосмислення.
По-перше, багато національних дійових осіб у сучасній міжнародній системі розподіляють зовнішню та внутрішню політику. Значно вплинула міжнародна система на повоєнні окупаційні режими у Німеччині та Японії, Сполучених Штатів Америки у Південному В'єтнамі, сучасну політику в Боснії тощо. Зовнішньополітичні події та обставини безпосередньо впливають на
формування пріоритетів, які традиційно були і- є об'єктом уваги національних інституційних структур.
По-друге, діяльність сучасних регіональних міжнародних організацій, котрим притаманні як наднаціональні, так і суто локальні риси, часто не тільки розмиває межу між національними та міжнародними справами, але підміняє функції держави. Як приклад/такого регіонального врегулювання, можна взяти досвід Міжнародного валютного фонду в країнах з перехідною економікою. Саме явище регіоналізму^ - проміжний рівень між внутрішньою та зовнішньою політикою.
По-третє, сама природа національної держави зазнала певних змін. Міцна оболонка, що колись існувала навколо кожної національної системи, захищаючи її від зовнішніх впливів, у результаті суцільної інформатизації та тотального проникнення засобів масової інформації, сьогодні практично зникла.
Усе це зумовлює зростання причинного зв'язку між внутрішніми і зовнішніми чинниками зовнішньої політики, а також міжнародною та зовнішньою політикою. Практичні наслідки зовнішньої політики так чи інакше зосереджуються на середовищі, у якому перебуває національна держава у міжнародній системі.
Мотиваційні аспекти зовнішньої політики неодмінно повертаються до внутрішніх політичних процесів та до сприйняття зовнішніх умов 'як основи вибору альтернативи. Тут немає протиріччя з
| 1 | 2 | след. → |
