Мир
Рефератов

Ночные клубы, гостиницы, рестораны, торговые центры и кинотеатры Киева, Одессы, Днепропетровска и Харькова

Отзывы о ВУЗах
Каталог одежды
Клиники Киева

Большая база бесплатных русских и украинских рефератов
Доклады, сочинения, контрольные работы, экзаменационные билеты и шпаргалки/шпоры
Коллекция курсовых и дипломных работ для студентов

Карта сайта

Рефераты Рефераты на украинском языке Філософія ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ТЕОРЕТИЧНОГО ЗНАННЯ

Рефераты по Філософія

ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ТЕОРЕТИЧНОГО ЗНАННЯ

Київський національний університет імені Т.Г.Шевченка
Кафедра філософії та методології науки
РЕФЕРАТ
ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ТЕОРЕТИЧНОГО ЗНАННЯ
(у цілому і в окремих науках)
Аспіранта II курсу (заочн.)
кафедри моделювання складних систем
факультету кібернетики
Панчука Олександра Вікторовича
К и ї в
1999
Зміст.
Вступ. 3
1. Про наукові теорії, їх класифікацію та основні методи побудови. 5
2. Про деякі погляди на проблеми формування нових науково-теоретичних знань. 7
3. Про проблеми розвитку теоретичного знання в цілому, її суть та кроки становлення. 9
4. Стан проблеми забезпечення розвитку конкретно-теоретичного знання
та про інші суттєві моменти, пов’язані з цією проблемою. 12
Висновки. 20
Література. 22
Вступ.
Характерними рисами основних гносіологічних ознак наукового знання в XX столітті є його діалектизація, диференціалізація, інтерпретація, систематизація, технізація, кібернетизація, логізація, математизація, тощо. До цього переліку входить також і теоретизація наукового знання як в цілому, так і в окремих предметних областях науки – необхідний, цілком закономірний і логічно обумовлений етап розвитку наукового знання, його вищий рівень.
Дана робота стосується деяких аспектів розвитку теоретичних знань (проблеми теоритизації) на рівні філософських передумов, що містить загальні уявлення про об’єкт, процес пізнання, виражені в системі філософських понять. У вступі розглядаються основні поняття про наукові знання та його рівні, співвідношення між ними і перехід від нижчих рівнів до вищих. Перший пункт роботи містить дані про теорію як вищу форму наукового знання, виділено деякі основні класи, вказані методи її побудови. Огляд робіт стосовно проблеми формування науково-теоретичних знань подано у пункті 2. В наступному пункті розглядається як у цілому проходить розвиток науково-теоретичного знання, коротко викладено суть проблеми і кроки становлення теоретичного знання. Розглянуто, який стан забезпечення розвитку теоретичного знання у конкретних предметних галузях наук (фізиці, математиці, біології, географії, тощо). Про результати досліджень у галузі проблеми теоретизації знань зроблені висновки.
Під поняттям знання розуміють “перевірений суспільно-історичною практикою і засвідчений логікою результат процесу пізнання дійсності, адекватне її відображення у свідомості людини у вигляді представлень понять суджень теорій” [26].
На відміну від життєвих, тобто донаукових знань, рівень яких здебільшого обмежується описом відповідних фактів, наукове знання сягає більш високого рівня – рівня пояснення, осмислення фактів у понятійній системі відповідної науки, і залучається до складу теорії.
Сутність наукового знання полягає у розумінні дійсності в її минулому, нинішньому та майбутньому, у вірогідному узагальненні фактів, у тому, що за випадковим воно знаходить необхідне, закономірне, за поодиноким – загальне і на цій основі здійснюється передбачення (прогнозування).
Принагідно слід відзначити, що мислення людини знаходиться у постійному русі від незнання, тобто відсутності перевіреної інформації про той чи інший розглядуваний об’єкт, від неповного, поверхневого до все більш уточненого, поглибленого та всебічноохоплюючого знання.
Наукове знання поділяють на два рівні, а саме: рівень емпіричного знання та рівень теоретичного знання.
Для знань, отриманих на емпіричному рівні, характерне те, що вони є результатом безпосереднього контакту з живою реальністю при спостереженні або експерименті. На цьому рівні ми одержуємо знання про означені події, виявляємо властивості інтересуючих нас об'єктів або процесів, фіксуємо відношення і, нарешті, встановлюємо емпіричні закономірності.
Над емпіричним рівнем науки завжди надбудовується теоретичний рівень. Теорія, що представляє цей рівень, будується з явною спрямованістю на пояснення об'єктивної реальності (головна задача теорії полягає в тому, щоб описати, систематизувати і пояснити всю множину даних емпіричного рівня). Проте теорія будується таким чином, що вона описує безпосередньо не навколишню дійсність, а ідеальні об'єкти.
Механіка, наприклад, описує не реальні процеси, із якими людина безпосередньо має справу в дійсності, а процеси, які відносяться до ідеальних об'єктів, наприклад до матеріальних точок.
Ідеальні об'єкти на відміну від реальних характеризуються не нескінечним, а цілком визначеним числом властивостей. Матеріальні точки, в механіці, мають не дуже велике число властивостей, серед них – їхня маса і можливісті їх опису в просторі та часі. Таким чином, ідеальний об'єкт будується так, що він цілком інтелектуально контролюється.
У теорії задаються не тільки ідеальні об'єкти, але і взаємовідносини між ними, що описуються законами. Крім того, із первинних ідеальних об'єктів можна конструювати похідні об'єкти.
У результаті теорія, що описує властивості ідеальних об'єктів, взаємовідносини між ними, а також властивості конструкцій, утворених із первинних ідеальних об'єктів, спроможна описати усю ту різноманітність даних, із якими вчений стикається на емпіричному рівні.
Відбувається це в такий спосіб: із вихідних ідеальних об'єктів будується деяка теоретична модель даного конкретного явища і передбачається, що ця модель в істотних своїх сторонах, у певних відношеннях відповідає тому, що є в дійсності.
Уточнимо тепер наші уявлення про теоретичний рівень знання. Важливо мати на увазі, що цей рівень знання звичайно розчленовується на дві суттєві частини, що подаються фундаментальними теоріями і теоріями, що описують конкретну (достатньо велику) область реальності, базуючись на фундаментальних теоріях. Так, механіка описує матеріальні точки і взаємовідносини між ними, а на основі її принципів далі будують різноманітні конкретні теорії, що описують ту або іншу область реальності. Таким чином для опису руху, наприклад, небесних тіл будується небесна механіка.
Важливо ще разом відзначити, що в теорії ми завжди маємо справу з ідеальним об'єктом: у фундаментальних теоріях - із найбільше абстрактним ідеальним об'єктом, а в теоріях другого покоління - визначеними похідними від цих ідеальних об'єктів, на основі яких конструюются моделі конкретних явищ дійсності.
Роль теорії в проблемі формування науково-теоретичних знань визначається тим, що в ній ми маємо справу з інтелектуально контрольованим об'єктом, у той час як на емпіричному рівні з реальним об'єктом, що володіє нескінечною кількістю властивостей і є інтелектуально не контрольованим.
Оскільки в теорії ми маємо справу з інтелектуально контрольованим об'єктом, то ми можемо описати теоретичний об'єкт як завгодно детально й одержати в принципі як завгодно далекі наслідки з теоретичних уявлень. Як тільки наші вихідні абстракції стануть вірними, ми впевнимося, що і наслідки з них будуть вірні. Сила теорії полягає в тому, що вона може розвиватися ніби сама по собі, без прямого контакту з дійсністю. Природно, що вихідні принципи повинні співвідноситися з дійсністю.
Про наукові теорії, їх класифікацію та основні методи побудови.
Наукове знання можна розглядати як складну систему з дуже розгалуженою ієрархією структурних рівнів: локальне знання, що у будь-якій науковій області співвідносяться з теорією; знання, що складають ту чи іншу наукову область; знання, що подають усю науку.
У такому контексті наукова теорія є визначеною системою понять та суджень, які відображають суттєві та закономірні внутрішні зв’язки тієї чи іншої предметної області дійсності. Вона пояснює предметні факти з єдиного погляду, приводячи їх до стрункої системи узагальнюючого знання.
Теорія – то найповніша і внутрішньо незаперечна система знань, яка дещо відрізняється від інших форм знання – моделей, аналогій гіпотез, тощо, перш за все, своєю логічною впорядкованістю взаємодій включених до її складу елементів знання; по-друге, своїми гносеологічними функціями; по-третє, тим, що теорія сама містить поняття, моделі, аналогії, гіпотези, тощо.
Розгорнуту і детальну класифікацію теорій, шляхи та методи їх побудови можна знайти, в роботах [1, 2]. Зокрема, залежно від обговорюваних питаннь теорії можуть бути поділені на детерміністські і стохастичні; феноменологічні і динамічні; загальні і часткові; фундаментальні і фрагментарні, тощо. Але найзагальнішим є поділ теорій на два класи: емпіричні та теоретичні.
Поділ за загальним принципом має важливе значення для визначення структури теорії. Так в математичних теоріях структури виражені чіткіше, ніж в емпіричних, а в емпіричних вони багатші, бо містять більше елементів, ніж математичні. Однак такий поділ не пов’язаний з іерархічною впорядкованістю і тому його доповнюють ієрархічною ознакою (за ступенем розвиненості теорії).
Математичні теорії широко використовують кількісну мову і містять моделі для опису і пояснення відповідного емпіричного матеріалу. До них відносяться більшість теорій у фізиці, хімії, технічних дисциплінах, вони починають проникати в біологію, лінгвістику, економічні та інші науки. За структурними особливостями ці теорії називають ще дедуктивними (побудовані за дедуктивними методами).
Емпірична теорія, яка піддана “дедуктивізації” (логічній реконструкції) і має емпіричну інтерпретацію, називається гіпотетико-дедуктивною теорією.
Л.Б.Баженов [1] вказує, що гіпотетико-дедуктивний метод, або метод сходження від абстрактного до конкретного, є загальним методом побудови наукової теорії в розвинених наукових дисциплінах, який має при використанні, зокрема в фізиці, дві різновидності: метод принципів і метод гіпотез. “Із розглядом питання про роль методу принципів і методу гіпотез тісно пов’язана проблема феноменологічних (описових) і динамічних (пояснювальних) теорій.
Під феноменологічною теорією розуміють таке формулювання закономірностей в області спостережувальних явищ, в яких не робиться спроба звести описові зв’язки до загальних законів природи, які лежать в їх ній основі і через які вони могли б бути зрозумілими” [4].
Сучасній науці відомі також різні індуктивні теорії, які характерні емпіричним наукам. Вони діляються на описові та математизовані.
Висновок називають індуктивним, якщо він напрямлений від сингулярних висловлювань типу звітів про результати спостережень або експериментів до універсальних висловлювань типу гіпотез або теорій. Питання про виправданість індукційних висновків, або інакше кажучи, про ті умови, при яких такі висновки виправдані, відоме під назвою “проблема індукції”.
Описові теорії містять терміни, що означають об’єкти відповідповідних предметних областей, їхні властивості і відношення.
Математизовані індуктивні теорії відрізняються тим, що в них широко застосовуються математичні методи і будуються математичні моделі об’єктів, що вивчаються.
Детальний аналіз теорій, бачення їх еврістичних та логічних функцій, а також приклади застосування в різних предметних областях, можна знайти, зокрема, в роботі [2].
Про деякі погляди на проблеми формування нових науково-теоретичних знань.
Винятково важливим і радикальним у вивченні формування нових наукових теорій є процеси в науково-теоретичному знанні, які за образним висловленням [14], ”виникають за рахунок зсувів вимагаючих розв’язання проблем на інший рівень універсальності – або на рівень математичних моделей і гіпотез, або розроблених теоретичних моделей, запозичених з інших більш розвинутих (хоч, може бути, і “бідніших” за змістом) дисциплін (аналогії)”.
Вважається, що такі зсуви можуть бути продиктовані необхідністю застосування радикальніших пізнавальних засобів, які дозволяють відповідним чином асимілювати “надлишкову” інформацію, що була виявлена в процесі застосування наявних теоретичних систем знань.
Саме через це розвиток будь-якої області теоретчної науки прямо залежить як від наявності підхожих математичних моделей (теорій) і успіхів інших (в тому числі складних) дисциплін, так і від того, в якій мірі використовується можливість її власного застосування.
В роботі [16] на основі логіко-методологічного методу досліджується механізм зміни фундаментальних теорій. Зокрема, запропонована автором концепція не тільки описує процес переходу від класичної фізики до квантово-релятивістської, але й дає основу для осмислення процесу створення єдиної фізичної теорії, що відбувається в наш час. І всеж, як відзначається, дана концепція до кінця не тільки не розв’язує всіх проблем методологічного та історико-наукового характеру, але і ставить ряд нових проблем універсальності, повноти можливостей реконструкції знань, тощо.
При дослідженні наукових знань, як і при аналізі будь-яких інших об’єктів, в наш час широко використовується метод моделювання.
В цьому контексті розвиток сучасної методології атор роботи [2] розглядає як послідовну зміну наукових знань більш удосконаленими моделями. В зв’язку з цим розглянуто, зокрема, взаємовідношення філософських концепцій наукового знання і моделей наукового знання; паказано, як одна і та ж модель може давати різні філософські інтерпретації; встановлені шляхи розвитку моделей наукових знань, з одного боку, і філософських концепцій наукових знань – з іншого.
Якщо підійти до філософських проблем тієї чи іншої предметної області з сьогоднішньої позиції теоретизації наукових знань, то, перш за все, треба сказати, що основним питанням даної області стає тепер аналіз процесів формування її фундаментальної теорії.
Подібним чином нині складаються справи в фізиці мікросвіту, де ведеться пошук фундаменальної теорії елементарних частинок на основі синтезу релятивістських і квантових принципів, а також і в сучасній астрономії, де основним принциповим питанням є формування фундаменту астрономічної теорії [29].
Розглядаючи проблеми теоритизації знань в окремих дисциплінах, ми повинні звертати увагу на результати досліджень, повязаних з розкриттям основних факторів, що лежать в основі сучасного уявлення про теоретичність мислення. Як зазначається в [28], теоретичність мислення в основному визначається виразними засобами (мова науки), специфічними способами звязку фраз і формул (логіка науки), специфічними способами обгрунтування (раціоналізовані парадігми науки).
Результати узагальненого аналізу сучасних точок зору, щодо природи, форм, специфічної сутності теоретичних знань і розширення проблем їх розвитку, включно з їхніми методологічними аспектами, досить широко розглянуті в монографії [19].
Досить оригінально, але дещо з інших позицій підходить до логіки науки в своїй статті К.Поппер [20], де зокрема, він виступає проти думки, що для емпіричних наук характерно використання індуктивного методу.
Про проблеми розвитку теоретичного знання в цілому, її суть та кроки становлення.
Для з’ясування “новонароджуваних“ знань науки, зокрема її теоретичних знань, велике значення має висвітлення процесу самого їх виникнення, тобто проблема їх генезису.
В свою чергу ця проблема виявляє низку інших проблем, серед яких головною, за твердженням вчених, є вибір методу[13,19]. Традиційно як у зарубіжних, так і в наших дослідженнях філософська спадщина середніх віків і Відродження розглядається за схемою з’ясування “передбачувального” характеру науки Нового часу. Намагання за будь-яку ціну зафіксувати подібні “передбачення” часто призводить, особливо в гносеології (теорії пізнання), до позбавлення цих передбачень справжності та співзвучності своїй епосі і зокрема, наводить на думку, що джерела будь-якої новації, якщо їх добре пошукати, можна знайти у глибокій минувшині. Саме тоді, в античні та середні віки, з’являються “вчені-дослідники”, “експериментатори”; ведуться теологічні дискусії в стінах університетів, ”засновується” новий науковий стиль мислення і формуються норми та ідеали для науки Нового часу.
Знати, з погляду природодослідника Нового часу, означає:
* відобразити адекватно предмет дослідження, який об’єктивно протипоставлений суб’єкту пізнання (цей процес нічим не обмежений);
* експериментальним шляхом перевірити істину;
* скориставшись мовою математики, точно виразити результат.
Якщо порівняти епістему (теорію пізнаня) сьогодення з епістемою античного і середньовічного часів, то можна наочно впевнитися в кардинальній відмінності теоретичного знання цих періодів історії людства від науково-теоретичного знання нашого часу.
В сучасному розумінні науковий пошук - це нескінченний рух пізнання, це “неспоглядальний”, активний процес, а значить і відкритий, засвідчуючий свої досягнення з усіма видами діяльності, включно і з виробничою.
Через це істина в сучасній епістемі позбавлена гносеологічного абсолютизму (який породжує хибність думки, догматизм, незмінність мислення). Вона виступає як міра адекватності відображення пізнаючим суб’єктом об’єкта, відтвореного поступово, по мірі розширення знання, таким, як він сам по собі існує.
Таким чином, в сучасній епістемі істина позбавляється поверхово узагальнених характеристик, а знання – аксіологічних (ціннісних) акцентів. Звідси впевнюємося в якісній відмінності теоретичних знань в формі філософії від теоретичних знань в формі науки, яка є дітищем Нового часу. “Наукові знання в цей час стають пануючими: їхні успіхи, їхня соціальна роль і престиж настільки вражаючі, що багато філософських напрямків і шкіл сприймають їхні форми і методи, включаючи в свій зміст їхні результати” [13].
Зупинемося надеяких питанях розвитку наукового знання опираючись, зокрема, на результати деяких робіт, зкрема [1,9,13,19].
Значення як предмета спеціальних досліджень теоретичне знання почало набувати відносно недавно, трохи більше двох століть тому. Та все ж спочатку ці дослідження велись вузько, обмежуючись рамками філософського вчення про пізнання. Не дивлячись на те, що матеріал брався здебільшого з результатів конкретних наукових пізнань, зроблені на їхній основі висновки не могли до певної міри послугувати методологічними рекомендаціями для удосконалення науково-теоретичного знання. “Навіть якщо таке відбувалось, то скоріше випадково. Винятком було застосування тих або інших висновків для реорганізації і розвитку власне філософського знання. Як приклад цього можна навести спробу Б.Спінози застосувати уявлення про аксіоматичну побудову теоретичного знання, теорії дедуктивного виводу для організації філософського знання, або критику такої спроби Г.Лейбніцом та І.Кантом і витікаючі із неї спроби вдосконалення методу побудови філософського знання як системи чи, нарешті, вчення Гегеля про діалектичну логіку, яке включало і питання організації знання” [19].
Філосфсько-методологічна рефлексія над розвитком науково-теоретичного знання (у філософському розумінні рефлексія – це принцип людського мислення, який спрямовує його на осмислення та усвідомлення власних форм і передумов; предметний розгляд самого знання, критичний аналіз його змісту і методів пізнання; діяльність самопізнання, яка розкриває внутрішню будову і специфіку духовного світу людини, тощо) хоча і була в цей період пов’язана з ним як із своїм джерелом і об’єктом, однак зберігала видимість самомтійності. Ця видимість витікала із тимчасової роз’єднаності, частково внаслідок того, що результати оцінювалися поза їх практично-методичним використанням.
Питання сутності теоретичного знання, способи розкриття цієї сутності та шляхи одержання нового теоретичного знання філософи намагалися пояснити ще в домарксистський період. На основі детального аналізу тверджень та пояснень з приводу цих питань в історії філософії сукупний результат було охарактеризовано і оформлено в цілому як проблему теоретичного знання [18].
Виділення основних історичних концепцій теоретичного знання дозволило показати зміну конкретно-історичних уявлень і відповідно обгрунтувати сутність теоретичного знання та його атрибутів, включно з присутнім йому станом організованості. Зміна концепцій і нових пояснень, які розвивалися в рамках цих концепцій, відбувалась по мірі накопичення уявлень, які засвідчували обмеженість концепції і суперечливість їй.
Дослідження історичного розвитку проблеми теоретичного знання визначається своєю актульністю тому, що на цьому шляху можна знайти підхід, своєрідний ключ, до розробки та рішення злободенних і понині питань сутності теоретичного знання конкретних наук, його природи та законів розвитку, тощо.
Спадковий характер постановки, розгляду, пояснення та розв’язання багатьох згаданих проблем нині не викликає сумніву і є засвідченим фактом. Сучасне відношення до згаданих питань, очікувані наслідки їхнього розгляду та розв’язання є принципово новим щаблем у пізнанні творчого знання як такого.
Новизна ситуації такого пізнання полягає насамперед у тому, що саме дослідження специфічної сутності теоретичного знання, яке традиційно належить до філософії, логіки і гносеологіі (теорії пізнання) набуває тепер значення галузі конкретно-наукового пізнання.
Головною рисою етапу сучасної визріваючої науки стає філософсько-методологічна рефлексія. Одним із найважливіших наслідків включення цієї рефлексії в самосвідомість науки в цілому і її конкретних галузей зокрема виявляється розширенням змісту, конкретно-наукового теоретичного знання за рахунок поєднання знання законів функціонування і організації знань про предмет.
Поступово відбувається перехід до якісно нової ситуації у пізнані сутності теоретичного знання, а саме філософско-методологічна рефлексія крок за кроком втрачає домінуючу видимість смостійності, набуває характеру саморефлексії конкретно-наукового теоретичного знання.
Внаслідок практично перетворювальної людської діяльності багато галузей наукового знання виконують замовлення на формування нових конкретних знань. Для того, щоб ці замовлення були здійснені, субєкт науки повинен мати знання закономірностей приросту науково-теоретичних зань, вміти поясняти та перетворювати їх в заданому напрямку. Тому тепер зростає роль висновків і узагальнень, які робляться в ході філософської рефлексії над розвитком конкретно-наукового знання з урахуванням практично-методологічних рекомендацій.
Висновки, положення і установки оцінюються не тільки відносно їх логічної достовірності але й з погляду практичного застосування їх результатів. Відбувається свого роду переорієнтація в оцінці результатів рефлексії. Під впливом практичної направленості науки філософско-методологічна рефлексія втрачає надмірний академізм.
Формується задача створення такого рівня і глибини уявлень про сутність, природу науково-теоретичного знання, закономірностей його розвитку, які б дали змогу не тільки пояснити нове явище в науковому знанні, але його й передбачити. Філософско-методологічна рефлексія повинна тепер дозволяти свідоме рішення проблеми теоретичного знання в принципі, а не в часткових конкретно-історичних формах.
Стан проблеми забезпечення розвитку конкретно-теоретичного знання та про інші суттєві моменти, пов’язані з цією проблемою.
Актуальність рішення проблеми теоретичного знання, а саме: розуміння цього знання, його форми і способів організації, зростає у відповідності до того, як дослідники приходять до впевненості, що такого рішення сучасною логікою та методологією не досягнути у повному обсязі.
До недавнього часу ніщо, здавалося, не віщувало виникнення претензій до таких знань, настанов і методології науки, допоки активний ріст наукової рефлексії обмежувався переважно рамками точного фізико-математичного природознавства. Багато питань, викликаних необхідністю розвитку і вдосконалення теоретичного знання, було розглянуто та рішено загальними зусиллями філософів і представників конкретного пізнання. В процесі цієї творчої співпраці склалась і зміцніла самостійна галузь наукового пізнання, а саме: логіка і методологія науки, які покликані здійснювати і реалізовувати досвід гносеологічного і методологічного забезпечення розвитку конкретно-теоретичного знання. Цей достатньо теоретично обгрунтований досвід зарекомендував себе в фізиці як такий, що має досить великий еврістичний потенціал.
Цим і пояснюється те, чому на початку вступу в фазу активного росту самосвідомості інших галузей науки (біології, хімії, географії, геології, палеонтології,соціології, лінгвістики) не було педбачено ніяких тих прикрих несподіванок, які однак незабаром постали перед дослідниками. Серед перших несподіванок було виявлено, що “…стиль мислення у цих дисциплінах не змінюється під впливом математики. Не сталося того, що в свій час трапилося у фізиці”[27].
Очевидно через набуття біологією у другій половині нашого сторіччя найбільш високого соціального престижу ця галузь науки була віднесена до групи “непокірних”. Як стверджується в науковій літературі, “в сучасній біології відбувся інтенсивний теоретичний рух, спрямований на переосмислення глибинних методологічних і теоретичних основ біологічключно і з виробничою.
Через це істина в сучасній епістемі позбавлена гносеологічного абсолютизму (який породжує хибність думки, догматизм, незмінність мислення). Вона виступає як міра адекватності відображення пізнаючим суб’єктом об’єкта, відтвореного поступово, по мірі розширення знання, таким, як він сам по собі існує.
Таким чином, в сучасній епістемі істина позбавляється поверхово узагальнених характеристик, а знання – аксіологічних (ціннісних) акцентів. Звідси впевнюємося в якісній відмінності теоретичних знань в формі філософії від теоретичних знань в формі науки, яка є дітищем Нового часу. “Наукові знання в цей час стають пануючими: їхні успіхи, їхня соціальна роль і престиж настільки вражаючі, що багато філософських напрямків і шкіл сприймають їхні форми і методи, включаючи в свій зміст їхні результати” [13].
Зупинемося надеяких питанях розвитку наукового знання опираючись, зокрема, на результати деяких робіт, зкрема [1,9,13,19].
Значення як предмета спеціальних досліджень теоретичне знання почало набувати відносно недавно, трохи більше двох століть тому. Та все ж спочатку ці дослідження велись вузько, обмежуючись рамками філософського вчення про пізнання. Не дивлячись на те, що матеріал брався здебільшого з результатів конкретних наукових пізнань, зроблені на їхній основі висновки не могли до певної міри послугувати методологічними рекомендаціями для удосконалення науково-теоретичного знання. “Навіть якщо таке відбувалось, то скоріше випадково. Винятком було застосування тих або інших висновків для реорганізації і розвитку власне філософського знання. Як приклад цього можна навести спробу Б.Спінози застосувати уявлення про аксіоматичну побудову теоретичного знання, теорії дедуктивного виводу для організації філософського знання, або критику такої спроби Г.Лейбніцом та І.Кантом і витікаючі із неї спроби вдосконалення методу побудови філософського знання як системи чи, нарешті, вчення Гегеля про діалектичну логіку, яке включало і питання організації знання” [19].
Філосфсько-методологічна рефлексія над розвитком науково-теоретичного знання (у філософському розумінні рефлексія – це принцип людського мислення, який спрямовує його на осмислення та усвідомлення власних форм і передумов; предметний розгляд самого знання, критичний аналіз його змісту і методів пізнання; діяльність самопізнання, яка розкриває внутрішню будову і специфіку духовного світу людини, тощо) хоча і була в цей період пов’язана з ним як із своїм джерелом і об’єктом, однак зберігала видимість самомтійності. Ця видимість витікала із тимчасової роз’єднаності, частково внаслідок того, що результати оцінювалися поза їх практично-методичним використанням.
Питання сутності теоретичного знання, способи розкриття цієї сутності та шляхи одержання нового теоретичного знання філософи намагалися пояснити ще в домарксистський період. На основі детального аналізу тверджень та пояснень з приводу цих питань в історії філософії сукупний результат було охарактеризовано і оформлено в цілому як проблему теоретичного знання [18].
Виділення основних історичних концепцій теоретичного знання дозволило показати зміну конкретно-історичних уявлень і відповідно обгрунтувати сутність теоретичного знання та його атрибутів, включно з присутнім йому станом організованості. Зміна концепцій і нових пояснень, які розвивалися в рамках цих концепцій, відбувалась по мірі накопичення уявлень, які засвідчували обмеженість концепції і суперечливість їй.
Дослідження історичного розвитку проблеми теоретичного знання визначається своєю актульністю тому, що на цьому шляху можна знайти підхід, своєрідний ключ, до розробки та рішення злободенних і понині питань сутності теоретичного знання конкретних наук, його природи та законів розвитку, тощо.
Спадковий характер постановки, розгляду, пояснення та розв’язання багатьох згаданих проблем нині не викликає сумніву і є засвідченим фактом. Сучасне відношення до згаданих питань, очікувані наслідки їхнього розгляду та розв’язання є принципово новим щаблем у пізнанні творчого знання як такого.
Новизна ситуації такого пізнання полягає насамперед у тому, що саме дослідження специфічної сутності теоретичного знання, яке традиційно належить до філософії, логіки і гносеологіі (теорії пізнання) набуває тепер значення галузі конкретно-наукового пізнання.
Головною рисою етапу сучасної визріваючої науки стає філософсько-методологічна рефлексія. Одним із найважливіших наслідків включення цієї рефлексії в самосвідомість науки в цілому і її конкретних галузей зокрема виявляється розширенням змісту, конкретно-наукового теоретичного знання за рахунок поєднання знання законів функціонування і організації знань про предмет.
Поступово відбувається перехід до якісно нової ситуації у пізнані сутності теоретичного знання, а саме філософско-методологічна рефлексія крок за кроком втрачає домінуючу видимість смостійності, набуває характеру саморефлексії конкретно-наукового теоретичного знання.
Внаслідок практично перетворювальної людської діяльності багато галузей наукового знання виконують замовлення на формування нових конкретних знань. Для того, щоб ці замовлення були здійснені, субєкт науки повинен мати знання закономірностей приросту науково-теоретичних зань, вміти поясняти та перетворювати їх в заданому напрямку. Тому тепер зростає роль висновків і узагальнень, які робляться в ході філософської рефлексії над розвитком конкретно-наукового знання з урахуванням практично-методологічних рекомендацій.
Висновки, положення і установки оцінюються не тільки відносно їх логічної достовірності але й з погляду практичного застосування їх результатів. Відбувається свого роду переорієнтація в оцінці результатів рефлексії. Під впливом практичної направленості науки філософско-методологічна рефлексія втрачає надмірний академізм.
Формується задача створення такого рівня і глибини уявлень про сутність, природу науково-теоретичного знання, закономірностей його розвитку, які б дали змогу не тільки пояснити нове явище в науковому знанні, але його й передбачити. Філософско-методологічна рефлексія повинна тепер дозволяти свідоме рішення проблеми теоретичного знання в принципі, а не в часткових конкретно-історичних формах.
Стан проблеми забезпечення розвитку конкретно-теоретичного знання та про інші суттєві моменти, пов’язані з цією проблемою.
Актуальність рішення проблеми теоретичного знання, а саме: розуміння цього знання, його форми і способів організації, зростає у відповідності до того, як дослідники приходять до впевненості, що такого рішення сучасною логікою та методологією не досягнути у повному обсязі.
До недавнього часу ніщо, здавалося, не віщувало виникнення претензій до таких знань, настанов і методології науки, допоки активний ріст наукової рефлексії обмежувався переважно рамками точного фізико-математичного природознавства. Багато питань, викликаних необхідністю розвитку і вдосконалення теоретичного знання, було розглянуто та рішено загальними зусиллями філософів і представників конкретного пізнання. В процесі цієї творчої співпраці склалась і зміцніла самостійна галузь наукового пізнання, а саме: логіка і методологія науки, які покликані здійснювати і реалізовувати досвід гносеологічного і методологічного забезпечення розвитку конкретно-теоретичного знання. Цей достатньо теоретично обгрунтований досвід зарекомендував себе в фізиці як такий, що має досить великий еврістичний потенціал.
Цим і пояснюється те, чому на початку вступу в фазу активного росту самосвідомості інших галузей науки (біології, хімії, географії, геології, палеонтології,соціології, лінгвістики) не було педбачено ніяких тих прикрих несподіванок, які однак незабаром постали перед дослідниками. Серед перших несподіванок було виявлено, що “…стиль мислення у цих дисциплінах не змінюється під впливом математики. Не сталося того, що в свій час трапилося у фізиці”[27].
Очевидно через набуття біологією у другій половині нашого сторіччя найбільш високого соціального престижу ця галузь науки була віднесена до групи “непокірних”. Як стверджується в науковій літературі, “в сучасній біології відбувся інтенсивний теоретичний рух, спрямований на переосмислення глибинних методологічних і теоретичних основ біологічного знання, на підвищення його теоретичного рівня і організацію, яка відповідає його новому емпіричному стану.
Кінцева мета вказаного руху полягає в побудові істинної теоретичної біології”[12]. Для такого руху сучасному біологу конче необхідне використання рефлексії, результатів її застосування. Але результати рефлексії розвитку теоретико-біологічного знання, його реорганізації та вдосконалення повністю залежать від загального стану знання та досвіду рішення аналогічних питань, нагромадженого логікою і методологією науки.
Застосування в біології уявлень про питому значимість окремих теорій для функціонування наукового знання, про критерії їхнього теоретичного статусу, способи організації науково-теоретичного знання показує їхню недосконалість, обмеженість методологічних можливостей.
Як виявилося в теоретичній біології існують проблеми з якими ще не приходилося стикатись іншим наукам, в звязку з чим потрібна переоцінка деяких сучасних ідеалів і норм пізнання.
Даючи

Новые рефераты

Цінність філософії для особи і суспільства
Форми творчого синтезу
Філософські проблеми соціуму. Інформаційне суспільство
Філософські поняття
Філософські ідеї Т.Г.Шевченка
Філософський зміст проблеми буття
Філософський аналіз суспільства
Філософія. Її предмет та функції
Філософія Стародавньої Індії
Філософія Нового часу