Рефераты
Видео уроки
ВУЗы Украины
Мир
Рефератов
Рефератов
Отзывы о ВУЗах
Каталог одежды
Клиники Киева
|
Большая база бесплатных русских и украинских рефератов
Доклады, сочинения, контрольные работы, экзаменационные билеты и шпаргалки/шпоры Коллекция курсовых и дипломных работ для студентов |
Рефераты по Історія України
НІМЕЦЬКА НАЦІОНАЛЬНА МЕНШИНА ПВІДЕННОЇ УКРАЇНИ У 20-ті–30-ті РОКИ ХХ ст.
НІМЕЦЬКА НАЦІОНАЛЬНА МЕНШИНА
ПВІДЕННОЇ УКРАЇНИ У 20-ті–30-ті РОКИ ХХ ст.:
ІСТОРІОГРАФІЯ ПИТАННЯ.
З розпадом радянської комуністичної системи та здобуттям Україною незалежності з’явилася можливість повернути із забуття ряд соціальних та історичних проблем, котрі вимагали нагального розв’язання. Руйнування командно-адміністративної системи дозволило науковцям заглиблюватися не у визначені цією системою проблеми, а відшукувати забуті, або раніше заборонені сторінки історії. Такий пошук дав можливість звернутися до теми німецької національної меншини півдня України , особливо її життя у період 20–30-их років ХХ ст. Ті несправедливості та порушення елементарних прав людини, які були вчинені по відношенню до німців у колишньому СРСР, та в Україні зокрема, вимагали встановлення історичної правди та відновлення справедливості. Але перший ентузіазм дослідників минув і ми змушені констатувати той факт, що сьогодні, на жаль, про німецьке населення в Україні, про його історію та сучасність, існує дуже мало наукових розвідок. І дослідження ці далеко не вичерпують існуючої проблеми. У першу чергу ми маємо на увазі відсутність праць, в яких німецькі переселенці та їхні нащадки розглядалися б під кутом зору взаємодії з населенням України, їх інтеграції в українське суспільство тощо.
Ситуація відсутності саме українських за духом наукових розробок зумовлена кількома факторами, що протягом довгого часу впливали на українську історію. Ідеологія й державна політика за часів Російської імперії і Радянського Союзу (який фактично теж був імперією) розглядали Україну, як свою інтегровану частину, тому німці, зокрема ті, що мешкали на її території, досліджувалися виключно у російському контексті. Про те, що жили німці на українській землі нагадувало лише вживання географічної назви "Україна", коли йшлося про певні регіони імперії ( а за часів Російської імперії навіть цей термін був замінений назвою "Малоросія"). Значно вплинув на дослідницьку діяльність також той факт, що тривалий час після остаточної депортації німців з України та Поволжжя до Казахстану та Сибіру у 1941 році, теми, пов’язані з ними, були небажаними для наукових досліджень, що стало наслідком утвердження негативного стереотипу у свідомості громадян та й у науці.
З метою докладного розгляду проблеми німецької національної меншини півдня України у 20– 30-тих роках ХХ ст. важливим, на нашу думку, є визначення кола історичних джерел та аналіз історіографії даного питання. Для зручності оперування існуючим матеріалом ми пропонуємо виділити наступні функціонально самостійні періоди, котрі за сутністю та формою написаної протягом них літератури є цілком відмінні один від одного і мають лише їм притаманні характерні ознаки:
1. Література, що написана у 20– 30-ті роки ХХ ст. діячами КП(б)У та органів влади УСРР (Цей період відзначається формуванням тоталітарної системи влади в СРСР. Література, написана у цей час, є відображенням суспільних та політичних процесів того часу.).
2. Праці, що написані дослідниками історії СРСР у повоєнний період аж до початку "перебудови" у ІІ половині 80-х років (Дослідження цього часу практично уникають розгляду проблеми німецької національної меншини у 20–30-ті роки ХХ ст.).
3. Література періоду "перебудови" ( У 80-ті роки спостерігається значний інтерес до обраної нами теми і у цей час з’являється ряд журнальних статей, що починають дослідження історії України 20–30-их років і життя німців зокрема.).
4. Історичні розвідки вчених незалежжної України (За час незалежності зроблено перші серйозні кроки у галузі дослідження нашої теми. Саме праці цього періоду створюють основу, за допомогою якої ми можемо продовжити теоретичне осмислення історичних подій 20– 30-х роів.).
Отже розпочнемо докладніший аналіз джерел з теми "Німецька національна меншина в Україні у 20–30-ті роки ХХ ст." написаних у зазначені нами періоди.
Література, написана у 20– 30-ті роки за своїм характером не може вважатися суто історичною. Причина цього криється у тому, що здебільшого це статистичні звіти про проведену роботу, політичні доповіді на різного роду з’їздах, нарадах, конференціях і т.п. Прикладом такої літератури можуть служити: “Отчёт о деятельности рабоче-крестьянского правительства Украинской Социалистической Советской Республики за период с 1 октября 1922 г. по 1 октября 1923 г.”(2). У звіті є окремий розділ “СССР и национальный вопрос на Украине”. Тут дається звіт про заходи проведені урядом за вказаний у назві період. Також у розділі “Культурная работа советской власти” розповідається про заходи уряду щодо роботи серед національних меншин. Цей звіт дає можливість скласти уявлення про офіційну точку зору уряду на стан у галузі національної політики. Але важливих даних він не містить.
Подібною за характеромє книга “Стан і завдання культурного будівництва на Україні”(3). У книзі є статистичні дані , що стосуються німецької національної меншини та її життя у різних галузях суспільної діяльності. Тут також подається детальний огляд стану культурного будівництва в Україні у середині 20-х років ХХ ст. Більша частина книги присвячена розвиткові України взагалі у вказаний період, але у розділах "Видавнича справа" та "Національне питання і культурне будівництво" вміщені як статистичні дані, так і теоретичні міркування щодо життя національних меншин.
У цьому ж списку ми зустрічаємо брошуру "Итоги работы среди национальных меньшинств на Украине. К 10-й годовщине октябрьской революции"(4). Ця книга складається з семи розділів та п’яти додатків. Тут подається повний аналіз стану національного питання, а також підсумовуються результати роботи, проведеної радянською владою за десять років періоду починаючи з 1917 року і по 1927 рік. Звичайно книга вкрай заполітизована і несе на собі відбиток пролетарської ідеології того часу. Але вона влаштовує нас як фактичний матеріал, що ілюструє політичне життя того часу і офіційну точку зору на стан розвитку національної політики в Україні.
У додатках до тексту містяться досить цікаві документи (зокрема: рішення партії, постанови з’їздів партії, резолюції сесій ЦВК та інше). Ці додатки дають можливість прослідкувати основні заходи, що вживала радянська влада на шляху вирішення проблеми, що досить гостро постала у цей час у сфері національної політики.
Праця Авдієнка М.О. "Народня освіта на Україні"(5) подає загальну характеристику освіти на Україні, яка в деяких аспектах стосується і стану освіти німецької національної меншини. Деякі таблиці у розділах книги містять цікаві статистичні дані щодо стану освіти серед німців-колоністів, що свідчать про один з найвищих рівнів освіченості німців у порівнянні з представниками інших національних меншин. Особливо цікавою є можливість порівняння статистичних даних у динаміці розвитку народної освіти за декілька років. У таблицях подаються цифри послідовно за десять років з 1917 по 1927 роки. З циз цифрових даних ми можемо побачити, що розвиток народної освіти відбувався досить послідовно і у 20-ті роки радянські органи влади досить багато зробили для розвитку освіти. Інша справа, що у виданні немає об’єктивної оцінки процесу і висвітлення недоліків у роботі практично відсутнє. За книгою важко судити про реальний стан справ.
Певну картину життя національних меншин взагалі і німецької національної меншини зокрема, а також діяльності органів влади створюють брошури: “Первое всеукраинское совещание по работе среди национальных меньшинств. 8–11 января 1927 года”.(6), “Второе всеукраинское совещание по работе среди национальных меньшинств (27–30 ноября 1930)”(7), "Национальная политика ВКП(б) в цифрах"(8), також книги Буценка А. "Радянське будывництво серед нацменшостей УСРР"(9), Постишева П. "Національне питання в реконструктивний період"(10), Глинського А. "Досягнення й хиби в роботі серед національних меншостей"(11) та "Национальные меньшинства на Украине"(12), Попова М.М. "Національна політика радянської влади"(13), Скрыпника Н. "Культурное строительство в СССР"(14), Ряппо Я.П. "Народня освіта на Україні за десять років революції"(15), Хоменка А. "Населення України (1897–1927рр.)"(16), Гіршфельда А. "Міграційні процеси на Україні"(17), Авдієнка М. "Загальне навчання на Україні. Стан і перспективи"(18).
Ці видання не є безпосередньо корисними у плані відкриття нових сторінок історії німецької національної меншини у 20–30-ті рр. ХХ ст.. Але вони дають можливість скласти об’єктивне уявлення про політичну атмосферу того часу в країні, про основні тенденції у суспільному житті. Читаючи пожовклі сторінки цих книжок ніби знову поринаєш у ті далекі часи політичних баталій, суспільних потрясінь і жорстокого терору, розгорнутого Сталіном та його оточенням. У статистичних звітах ми бачимо прояви жахливих наслідків громадянської війни, голодоморів 1921–1922рр. та 1932–1933рр. Навіть офіційні дані, що були, ймовірно, фальсифіковані, говорять нам про масове знищення населення України у цей час(19). На сторінках цих книг часто зустрічаються посилання на політичні процеси того часу над так званими "ворогами народу". Ці процеси нагадують середньовічні полювання на відьом, коли численні жертви страчувалися за найневірогіднішими наклепами. А іноді навіть взагалі без будь-яких причин.
Вся ця література занадто заідеологізована. З кожної сторівнки злітають лозунги, автори з піною на губах вигукують заклики знищувати "ворогів народу", "націоналістів та шовіністів". Цей терор стосувався і німецької національної меншини.
Лише на деяких зі згаданих вище книжок варто зупинитися більш докладно. Досить цікавими є роботи Глинського А. "Досягнення й хиби в роботі серед національних меншостей" та "Национальные меньшинства на Украине". Ці книги майже однакові за своїм змістом, але книга видана українською мовою доповнена переліком головних законів ВУЦВК та РНК УСРР за 1927–1930рр. в питаннях національних меншостей. На відміну від російськомовного варіанту, дана монографія містить аналіз проробленої роботи на більш глибокому рівні і викриває деякі хиби національної політики радянської влади з точки зору автора, яка, треба думати, співпадає з точкою зору влади (інакше у ті часи просто не могло бути). Наявність критики досить рідкісна для тогочасної публіцистики, що вже почала у той час потрапляти під прес комуністичного режиму. Але всеж книга, як і всі тогочасні видання , заідеологізована і написана під сильним впливом сталінської доктрини комуністичної пролетарської держави де терор і диктатура пролетаріату (а насправді невеличкої купки партійної еліти) були головними методами керівництва цією державою.
Тези доповіді А.Буценка на IV Cесії ВУЦВК Х скликання опубліковані у книзі "Радянське будівництво серед нацменшостей УСРР" теж варті наокремий розгляд. Доповідь сама по собі не містить цінного фактичного матеріалу. У ній лише у загальних рисах дається оцінка зробленого протягом років радянської влади у галузі роботи з національними меншинами.
Основний наголос, зрозуміло, зроблено на класовій боротьбі, на знищенні куркульства та буржуазії як класу. Коротко дається характеристика стану кожної з національностей. Особливо цікаві додатки у цій книзі, що вміщені у кінці: "Цифровий матеріал про національні меншості УСРР". У додатках знаходиться ряд таблиць, які викликають зацікавлення: “Таблиця №1: Національний склад населення УСРР (за даними перепису 1926 р.). Міське, сільське населення, разом”, “Таблиця №2: Розподіл нацменнаселення по національних селах та змішаних селах (у%)”, “Таблиця №11: Охоплення школою дітей нацменшостей”, “Таблиця №12: Письменність нацменшостей (у%) за даними 1926р.”, “Таблиця №14: Нацмендрук (книжки та періодика)”.
Статистичні дані у цих таблицях не лише оформляють уявлення про стан життя та культурний розвиток німців в Україні, а й дають можливість вписати ці уявлення у контекст історичної епохи та порівняти їх з життям інших меншин. Це дає змогу більш конкретно змалювати нам загальну картину розвитку німецької національної меншини в Україні.
У 30-ті роки ХХ ст. національні меншини і німецька нацуіональна меншина зокрема опинилися у досить складному становищі. У цей час Сталін починає поступово згортати заходи у галузі національної політики. У його плани зовсім не вписувалася та демократична атмосфере, що панувала у стосунках між різними національними меншинами, тому єдиним можливим кроком була заборона взагалі говорити на цю тему. Було оголошено, що національне питання вирішено, а всі ті, хто згадує про нього та про проблеми у сфері життя національних меншин, є "ворогами народу", "націоналістами", ".шовіністами" (а до німців ще й прилип епітет "фашисти", бо у цей час Гітлер розпочав свою бурхливу діяльність).
Німецька національна меншина у передвоєнні роки постраждала особливо сильно. Поряд з поляками та іншими "націоналістами" вони опинилися під молотом шовіністичної компанії, що розпочалася потужними ударами з заяв радянсько-партійного керівництва республіки про "шкідництво різних націй". Саме це керівництво і стало у перших ешелонах компанії по боротьбі з німецькими, польськими та іншими націоналістами.
У цей час вже ніхто не досліджував проблему національних меншин. Бло не до того. Її закрили, розпочавши масове знищення народів. Наприкінці 1941– на початку 1942 рр. вже в умовах німецько-радянської війни завершилася депортація німців з України. Цими подіями завершується визначений нами нами перший період (20–30-их років ХХ ст.) у який була написана досить широка гама публіцистичної літератури з теми нашого дослідження. У воєнні та перші повоєнні роки практично не було написано нічого через цілком зрозумілі причини, які ми не будемо тут пояснювати.
До другого періоду ми включили праці, що написані дослідниками історії СРСР у період з ІІ половини 50-х років по ІІ половину 80-х років. Це період так званих "відлиги" та "застою". У 50-ті роки був шанс зробити значні зміни у політичному та суспільному житті держави. Але інерція була такою великою, що фактично зміни відбулися лише ззовні. Змінилися вивіски, ширми: терор замінили на залякування, концтабори замінили на психіатричні лікарні. Але суть системи залишилася тією ж самою– лицемірство, брехня, приховування правди як про минулі події, так і про тогочасну дійсність. В таких умовах перекручення у історичній науці досягли такого рівня, що ми не скоро зможемо з’ясувати правду і написати більш-менш об’єктивну історію.
Праці другого періоду у своїй сукупності не становлять практичного інтересу для нашої дослідницької роботи. Але ми повинні розглянути їх, щоб на прикладах показати недоліки існуючих робіт і їх віддаленість від теми нашої статті. Однією з перших робіт хоч трохи наближених до розглядуваної проблеми є робота Бондаренка В.В. та Дарагана М.В. "Переписи населення в СРСР"(20). У цій праці розглядаються дані перепису 1929 року (чисельність, розміщення, культурний рівень населення) та висвітлюється значення перепису 1959 року. Робота дуже тенденційна і судячи з усього її змісту містить значні перекручення і недомовки. Зокрема на її сторінках зовсім нічого не сказано про німецьку національну меншину в Україні за даними перепису 1929 року, хоча з матеріалів 30-х років ми знаємо, що німці в Україні займали за своєю чисельністю у той час одне з перших місць. Впадає в око й той факт, що майже на кожній сторінці автори вихваляють переваги соціалістичного ладу та засуджують західний спосіб життя. Але нічого не говорять про хочаб найменші недоліки у здійсненні соціальних та економічних програм, які безумовно існували.
Цілий комплекс питань, пов’язаних з Південною Україною, аналізувала О.І. Дружиніна ще у другій половині 50-х років(21). Серія фундаментальних робіт цього вдумливого і сумлінного історика стосувалася набагато ширшого кола проблем аніж заселення південних територій України(22). Стосовно німців-колоністів у одній з праць авторка говорить, цитуючи Пестеля, що німці дуже працелюбні і досягли великих успіхів у розвитку господарства, але з точки зору громадянської надання колоністам особливих прав, котрих не мали інші піддані Росії було несправедливим(23). Далі вона говорить, що у складі колоністів умовно названих “німцями” були також шведи, фіни, естонці. У книзі докладно аналізується склад населення, стан сільського господарства та промисловості, внутрішня і зовнішня торгівля. На прикладі даної роботи ми можемо зробити висновок про те, що для дослідження у період 50–80-х років автори радше брали теми, присвячені періодові царської Росії, бо про царизм можна було говорити відверто і до того ж практично все. А про ближчий період 20–30-х років цього робити булоне можна.
Праця Шевчука Г.М. "Культурне будівництво на Україні у 1921– 1925 роках"(24) за своїм характером нічим не відрізняється від інших праць цього часу. В ній також не звертається увага на аспекти, що стосуються життя національних меншин, хоча у 20-ті роки національне питання стояло досить гостро і говорячи про культурне будівництво автор повинен був бодай трохи обмовитися про стан культурного розвитку національних меншин. Основна увага у роботі приділяється "видатним досягненням радянської влади" та "створенню єдиного радянського народу". Наголошується на інтернаціоналізмі та створенні культури на основі поєднання характерних рис культур різних народів СРСР.
Продовжує тематику переписів населення книга Наулка В.І. "Национальный состав населения Украинской ССР по материалам переписей населения"(25). У книзі використані дані переписів 1926 та 1959 років. У ній подано короткий огляд населення України (соціальний стан, кількість населення). Про німців в Україні не згадується навіть у таблицях де подано національний склад населення України. Як і книга Бнодаренка та Дарагана ця брошура має багато недоліків.
Інша праця Наулка В.І. “Етнічний склад населення України. Статистико-картографічне дослідження”(26) подає історико-географічний аналіз формування етнічного складу населення України, змін в чисельності і географічному розміщенні народів на території УРСР, починаючи з кінця ХІХ ст. і до середини 60-х років. Написана книга з позицій комуністичної ідеології. Вихвалювання соціалістичної неціональної політики змінюються засудженням і критикою “буржуазної наукової літератури”. У праці також засуджуються “буржуазні націоналісти”. Одним з них називається М.Грушевський.
У книзі грунтовно висвітлюється процес формування національного складу населення України. Але деякі питання, заборонені для розгляду, оминаються автором. Наприклад, у розділі “Зміни в чисельності і розселенні народів УРСР” подано декілька таблиць у яких вміщено цифрові дані динаміки національного складу населення України за різні періоди. В одній з таблиць є порівняння чисельності національних меншин в Україні за переписами 1926 та 1959 років. Стосовно німецької національної меншини ми бачимо наступні цифри: у 1926р. в Україні було 624,9 тис.чол., у 1959р.–23,1тис.чол. У той час, коли під таблицею дається повне пояснення динаміки народонаселення стосовно кожної національності, стосовно німців немає жодного слова. При цьому ми бачимо у таблиці цифри, котр викликають у нас цілу низку питань. Зокрема, куди поділися майже 600 тис. німців і чому цей факт замовчується?
Причини таких змін чисельності населення ї замовчування автором цих причин тепер ми можемо пояснити тим, що німців піддавали жорстоким репресіям, які проявилися як у фізичному знищенні, так і в примусових депортаціях за межі України. Такі замовчування і ухили від викладення деяких аспектів національної проблеми ми зустрічаємо у багатьох дослідженнях другого періоду, визначеного нами у даній статті.
Періоду 20–30-х років стосується монографія Ясницького Г.І. “Розвиток народної освіти на Україні (1921– 1932рр.)”(27). Ця праця вкрай заідеологізована. На кожній сторінці вихваляється роль комуністичної партії та засуджуються так звані "вороги народу", "націоналісти", "ухильники" та ін. Національне питання в Україні у даний перід зводиться лише до проблем запровадження українізації та русифікації. Обговорюється боротьба цих двох тенденцій та способи вирішення проблеми, які запроваджувала радянська влада. Про освіту національних меншин в Україні цього періоду не згадується нічого, що досить дивно булоб для стороннього читача. Але ми усвідомлюємо, що винна у відсутності цього аспекту життя освіти у першу чергу комуністична ідеологія того часу.
У книзі Калініна "Народное образование в СССР"(28) зовсім не згадується про національну школу та про особливості виховання дітей національних меншин їх рідними мовами. Навіть у історичному огляді у розділі №11 "Немного истории" зовсім не згадується про створення національних шкіл і розвиток національної освіти у 20-ті роки. Національне питання у період написання даної роботи замовчувалося всіма способами.
Досить великою за об’ємом є наукова праця “Национально-государственное строительство в СССР в переходный период от капитализма к социализму)”(29). Але з точки зору нашої проблеми у ній немає практично нічого корисного. Всі події, що цікавлять нас, обминаються стороною, хоча їх розгляд, очевидно, був би необхідний з огляду на те, що мова йде саме про національну державу. У першому томі (він присвячений періодові 1917–1936 років) основна увага звертається на боротьбу радянської влади з українськими національними силами за владу. Другий том починається з подій Великої Вітчизняної війни тому не цікавить нас. Таким чином одне з найважливіших питань 20–30-х років замовчане навіть у такій великій монографії. Це свідчить про однобокий підхід авторів до розгляду питання становлення національної держави в СРСР.
Характерною є також збірка документів "Коммунистическая партия– вдохновитель и организатор объединительного движения Украинского народа за образование СССР. Сборник документов и материалов"(30). У книзі підібрані документи, що підтверджують офіційну точку зору на інтернаціоналізм українських і російських комуністів та робітників. Послідовно доводиться вирішальна роль партії у створенні СРСР. Підкреслюється прагнення народу до єднання. Відсутні будь-які згадки про опір народних мас проти свавілля і терору комуністичної влади. Про роль і місце національних меншин у процесі становлення радянської влади в Україні та створенні СРСР не говориться нічого.
Подібною до попередньоъ є і збірка документів "Народное образование в СССР. Общеобразовательная школа"(31). У цю збірку увійшли основні постанови партії і уряду з питань народної освіти з жовтня 1917 по липень 1973 року, а також окремі директивні документи комсомольських, профспілкових органів та органів народної освіти. Лише невеличка кількість документів стосуються освіти національних меншин та й ті лише побічно. Ми спостерігаємо ту ж тенденцію до приховування політично невигідних фактів.
Збірник документів і матеріалів "Культурне будівництво в Українській РСР 1917–1927"(32) на відміну від попередніх збірників містить два документи, що безпосередньо стосуються національних меншин: “Документ №33: Наказ народного секретаря освіти Української Радянської Республіки про відкриття на Україні шкіл всіх національностей. 15 лютого 1918 р.”, “Документ №56: Декрет РНК УСРР "Про карність агітації, скерованої на підбурювання до національної ворожнечі". 10 лютого 1919 р.”.Про німців у збірнику немає жодної згадки. Вступ до книги написаний у дусі інтернаціоналізму, багато комуністичних лозунгів та штампів.
У збірнику документів "Культурне будівництво в Українській РСР 1928–червень 1941 р."(33) ніяких згадок про національні меншини немає. На цьому другий період, визначений нами, закінчується, а з початком перебудови починається третій.
Основною ознакою третьго періоду (кінець 80-х років) є розвиток досить широкого демократизму у суспільстві, що відобразилося на характерові і спрямуванні наукових розвідок у галузі іторії України. У цей час виникає неабиякий інтерес до заборонених раніше сторінок історії. Повертається в історичну науку і тема історії німецької національної меншини в Україні. Особливу цікавість викликає перід 20–30-х років коли радянська влада особливо жорстоко розправлялася з усіма непокірними їй і небезпечними для неї. Цей період був довгий час заборонений для докладного, а головне правдивого висвітлення.
Тому у II половині 80-х років з’являється ряд робот присвячених подіям 30-х років та їх аналізові. До таких робот належить робота Гордона Л.А. та Клопова Е. В. "Что это было ? Размышления о предпосылках и итогах того, что случилось с нами в 30–40-е годы"(34). Книга дає загальну характеристику епохи 20–30-х років. Автори використовують цікаві документи, велику кількість історичних джерел. Хоча книга не стосується безпосередньо України вона дає досить системну і цілісну оцінку сталінізму як явища, що має певне значення для визжна було говорити відверто і до того ж практично все. А про ближчий період 20–30-х років цього робити булоне можна.
Праця Шевчука Г.М. "Культурне будівництво на Україні у 1921– 1925 роках"(24) за своїм характером нічим не відрізняється від інших праць цього часу. В ній також не звертається увага на аспекти, що стосуються життя національних меншин, хоча у 20-ті роки національне питання стояло досить гостро і говорячи про культурне будівництво автор повинен був бодай трохи обмовитися про стан культурного розвитку національних меншин. Основна увага у роботі приділяється "видатним досягненням радянської влади" та "створенню єдиного радянського народу". Наголошується на інтернаціоналізмі та створенні культури на основі поєднання характерних рис культур різних народів СРСР.
Продовжує тематику переписів населення книга Наулка В.І. "Национальный состав населения Украинской ССР по материалам переписей населения"(25). У книзі використані дані переписів 1926 та 1959 років. У ній подано короткий огляд населення України (соціальний стан, кількість населення). Про німців в Україні не згадується навіть у таблицях де подано національний склад населення України. Як і книга Бнодаренка та Дарагана ця брошура має багато недоліків.
Інша праця Наулка В.І. “Етнічний склад населення України. Статистико-картографічне дослідження”(26) подає історико-географічний аналіз формування етнічного складу населення України, змін в чисельності і географічному розміщенні народів на території УРСР, починаючи з кінця ХІХ ст. і до середини 60-х років. Написана книга з позицій комуністичної ідеології. Вихвалювання соціалістичної неціональної політики змінюються засудженням і критикою “буржуазної наукової літератури”. У праці також засуджуються “буржуазні націоналісти”. Одним з них називається М.Грушевський.
У книзі грунтовно висвітлюється процес формування національного складу населення України. Але деякі питання, заборонені для розгляду, оминаються автором. Наприклад, у розділі “Зміни в чисельності і розселенні народів УРСР” подано декілька таблиць у яких вміщено цифрові дані динаміки національного складу населення України за різні періоди. В одній з таблиць є порівняння чисельності національних меншин в Україні за переписами 1926 та 1959 років. Стосовно німецької національної меншини ми бачимо наступні цифри: у 1926р. в Україні було 624,9 тис.чол., у 1959р.–23,1тис.чол. У той час, коли під таблицею дається повне пояснення динаміки народонаселення стосовно кожної національності, стосовно німців немає жодного слова. При цьому ми бачимо у таблиці цифри, котр викликають у нас цілу низку питань. Зокрема, куди поділися майже 600 тис. німців і чому цей факт замовчується?
Причини таких змін чисельності населення ї замовчування автором цих причин тепер ми можемо пояснити тим, що німців піддавали жорстоким репресіям, які проявилися як у фізичному знищенні, так і в примусових депортаціях за межі України. Такі замовчування і ухили від викладення деяких аспектів національної проблеми ми зустрічаємо у багатьох дослідженнях другого періоду, визначеного нами у даній статті.
Періоду 20–30-х років стосується монографія Ясницького Г.І. “Розвиток народної освіти на Україні (1921– 1932рр.)”(27). Ця праця вкрай заідеологізована. На кожній сторінці вихваляється роль комуністичної партії та засуджуються так звані "вороги народу", "націоналісти", "ухильники" та ін. Національне питання в Україні у даний перід зводиться лише до проблем запровадження українізації та русифікації. Обговорюється боротьба цих двох тенденцій та способи вирішення проблеми, які запроваджувала радянська влада. Про освіту національних меншин в Україні цього періоду не згадується нічого, що досить дивно булоб для стороннього читача. Але ми усвідомлюємо, що винна у відсутності цього аспекту життя освіти у першу чергу комуністична ідеологія того часу.
У книзі Калініна "Народное образование в СССР"(28) зовсім не згадується про національну школу та про особливості виховання дітей національних меншин їх рідними мовами. Навіть у історичному огляді у розділі №11 "Немного истории" зовсім не згадується про створення національних шкіл і розвиток національної освіти у 20-ті роки. Національне питання у період написання даної роботи замовчувалося всіма способами.
Досить великою за об’ємом є наукова праця “Национально-государственное строительство в СССР в переходный период от капитализма к социализму)”(29). Але з точки зору нашої проблеми у ній немає практично нічого корисного. Всі події, що цікавлять нас, обминаються стороною, хоча їх розгляд, очевидно, був би необхідний з огляду на те, що мова йде саме про національну державу. У першому томі (він присвячений періодові 1917–1936 років) основна увага звертається на боротьбу радянської влади з українськими національними силами за владу. Другий том починається з подій Великої Вітчизняної війни тому не цікавить нас. Таким чином одне з найважливіших питань 20–30-х років замовчане навіть у такій великій монографії. Це свідчить про однобокий підхід авторів до розгляду питання становлення національної держави в СРСР.
Характерною є також збірка документів "Коммунистическая партия– вдохновитель и организатор объединительного движения Украинского народа за образование СССР. Сборник документов и материалов"(30). У книзі підібрані документи, що підтверджують офіційну точку зору на інтернаціоналізм українських і російських комуністів та робітників. Послідовно доводиться вирішальна роль партії у створенні СРСР. Підкреслюється прагнення народу до єднання. Відсутні будь-які згадки про опір народних мас проти свавілля і терору комуністичної влади. Про роль і місце національних меншин у процесі становлення радянської влади в Україні та створенні СРСР не говориться нічого.
Подібною до попередньоъ є і збірка документів "Народное образование в СССР. Общеобразовательная школа"(31). У цю збірку увійшли основні постанови партії і уряду з питань народної освіти з жовтня 1917 по липень 1973 року, а також окремі директивні документи комсомольських, профспілкових органів та органів народної освіти. Лише невеличка кількість документів стосуються освіти національних меншин та й ті лише побічно. Ми спостерігаємо ту ж тенденцію до приховування політично невигідних фактів.
Збірник документів і матеріалів "Культурне будівництво в Українській РСР 1917–1927"(32) на відміну від попередніх збірників містить два документи, що безпосередньо стосуються національних меншин: “Документ №33: Наказ народного секретаря освіти Української Радянської Республіки про відкриття на Україні шкіл всіх національностей. 15 лютого 1918 р.”, “Документ №56: Декрет РНК УСРР "Про карність агітації, скерованої на підбурювання до національної ворожнечі". 10 лютого 1919 р.”.Про німців у збірнику немає жодної згадки. Вступ до книги написаний у дусі інтернаціоналізму, багато комуністичних лозунгів та штампів.
У збірнику документів "Культурне будівництво в Українській РСР 1928–червень 1941 р."(33) ніяких згадок про національні меншини немає. На цьому другий період, визначений нами, закінчується, а з початком перебудови починається третій.
Основною ознакою третьго періоду (кінець 80-х років) є розвиток досить широкого демократизму у суспільстві, що відобразилося на характерові і спрямуванні наукових розвідок у галузі іторії України. У цей час виникає неабиякий інтерес до заборонених раніше сторінок історії. Повертається в історичну науку і тема історії німецької національної меншини в Україні. Особливу цікавість викликає перід 20–30-х років коли радянська влада особливо жорстоко розправлялася з усіма непокірними їй і небезпечними для неї. Цей період був довгий час заборонений для докладного, а головне правдивого висвітлення.
Тому у II половині 80-х років з’являється ряд робот присвячених подіям 30-х років та їх аналізові. До таких робот належить робота Гордона Л.А. та Клопова Е. В. "Что это было ? Размышления о предпосылках и итогах того, что случилось с нами в 30–40-е годы"(34). Книга дає загальну характеристику епохи 20–30-х років. Автори використовують цікаві документи, велику кількість історичних джерел. Хоча книга не стосується безпосередньо України вона дає досить системну і цілісну оцінку сталінізму як явища, що має певне значення для визначення орієнтирів та створення історичного тла у дослідженні теми німецької національної меншини в Україні, яка у той час була складовою частиною СРСР.
Робота Бритченка С.П. “Деякі питання розвитку національних відносин на Україні”(35) також написана у роки перебудови, але її позиції досить міцно грунтуються на вихвалюванні ролі комуністичної партії та ленінських ідей. Події 20-30-х років оцінюються як перемога геніального ленінського плану у галузі національного будівництва. Робота просякнута фальшивим ентузіазмом часів перебудови. Помилки і прорахунки радянської влади висвітлюються досить неповно. Лише коротко згадано Сталінську політику щодо згортання національних відносин.
У ІІ половині 80-х років також з’являється велика кількість журнальних публікацій, котрі так чи інакше стосуються нашої теми. До таких публікацій ми можемо віднести статті Мовчана О.М.(36), Панчука М. та Польового Л.(37), Кулініча І.М.(38), Конквеста Р.(39) та багато інших.
Однією з перших спеціалізованих праць є брошура Б.В.Чирка “Национальные меньшинства на Украине:
| 1 | 2 | 3 | след. → |
