Рефераты по Література

А.С. Пушкін, «Цигани»

Скачать реферат

На початку XIX ст. в літературі поширилася нова тема — романтичної подорожі. Утворився навіть своєрідний стиль, коли мандрівник докладно описував те, що бачив і про що дізнавав­ся, і чергував усе це з власними враженнями і переживання­ми, з особистими думками і роздумами. Так були написані «Листи російського мандрівника» М.Карамзіна, «Паломниц­тво Чайльд Гарольда» Байрона та ін. Так сталося і з Пушкі­ним. Смуток петербурзького вигнанця поєднувався з яскрави­ми враженнями, які виливалися в нових творах.

В ці роки поет знайомиться з творчістю Байрона, коротке життя якого вже наближалося до трагічного кінця. Пушкіну подобаються його «східні повісті». На початку 1820-х років Пушкін пише поеми, позначені яскравим східним колоритом: «Кавказький бранець», «Бахчисарайський фонтан», « Брати-розбійники», «Цигани».

Головний герой поеми «Цигани» — розчарований у житті юнак Алеко. Він мріє знайти розраду серед простих людей — у циганському племені. Пушкіну прекрасно вдалося змалюва­ти романтично яскраву, колоритну картину життя й побуту циганського табору. Вона збуджувала фантазію, хвилювала

уяву, що притаманно романтизму. Понад усе для циган — во­ля, вони вміють цінувати красу і радощі життя, вони близькі до природи. Між ними прямі і щирі стосунки. Всього цього не міг знайти Алеко у суспільстві, про яке він говорить так:

Там люди збились в кам'яницях,

Не бачать, як встає зарниця,

Не чують птахів лугових,

Бояться думати й кохати,

Продажні душі крамарів,

І тільки вміють плазувати,

Просити срібла й ланцюгів.

Що кинув я? Жінок зрадливих,

Шалені утиски юрби,

Вироки неуків чванливих,

Тріумф неслави і ганьби.

(Переклад Михайла Драй-Хмари)

Алеко одружується з юною циганкою Земфірою, яка стає для нього дорожчою за світ. Та ось він дізнається, що Земфіра не вірна йому. Земфіра не приховує, що закохалася в юного ци­гана, адже «серце волі просить». Старий циган ніби вторить їй:

...Молодість як птиця. Хто вільну стримає любов? Але Алеко з цим не погоджується:

...О ні! В змаганню

Я свого права не зречусь,

Або хоч помстою уп'юсь.

З ревнощів він убиває закоханих. Виявляється, що хоч він і страждав від умовностей вищого світу, але приніс його поро­ки сюди, у табір: він поставився до Земфіри як до своєї влас­ності, зневажив її волю.

В Алеко Пушкін втілив риси романтичного героя. Алеко глибоко незадоволений тим світом, в якому виріс і жив. Мрія малює перед ним інший світ людей, в якому він сподівається знайти те, чого йому так бракує у суспільстві. Та образ ідеаль­ного щастя може, як видно, жити лише в уяві. Зустріч з омрі­яною країною волі, непідробних почуттів не принесла щастя ні йому, ні іншим. Цигани виганяють Алеко з табору:

До дикої не звик ти долі.

Ти лиш для себе хочеш волі.

Усіх жахатиме твій глас.

Ми боязкі і добрі люди,

Ти — смілий, злий, — покинь же нас!

Прости! Хай мир з тобою буде.

Герой втрачає останню надію й опору в житті. Тепер, коли він не просто розчарувався у житті, а й занапастив душу злочи­ном, на нього чекають ще жорстокіші моральні страждання.

З Кишинева Пушкіна переводять в Одесу, де він пробув на службі ще рік. Його начальником стає граф Воронцов, той са­мий, кого він назвав «напівмілорд, напівкупець, напівмудрець, напівневіглас». Він вимагає від Пушкіна педантичного виконання канцелярських обов'язків, а в столицю шле на нього скаргу за скаргою. Поет відповідає йому епіграмами.

Однак Пушкін, на відміну від його улюбленого поета Воль­тера, був народжений не сатириком чи соціальним викрива­чем. Тут, на півдні, сформувався його неповторний ліричний талант. Йому підвладні були переживання високої любові, радість дружби, насолода природою, поетичне сприйняття на­родного життя, чуття минулих часів. Російський критик Віс-саріон Бєлінський писав: «Є завжди щось надзвичайно шля­хетне, лагідне, ніжне, благоухание і тендітне у всякому по­чутті Пушкіна... Читаючи його твори, можна в досконалий спосіб виховати у собі людину».

В Одесі Пушкін пережив високе і палке кохання до однієї жінки. Через багато років у Петербурзі він зустріне її, і тоді з'явиться прекрасний вірш «Я вас кохав...» (1829):

Я вас кохав; в душі моїй ще, може,

Кохання пал і досі не погас,

Та хай воно вас більше не тривоже, —

Не хочу я нічим журити вас.

Я вас кохав мовчазно й безнадійно,

Боявся вас і потай ревнував;

Я вас кохав так ніжно і так мрійно,

Як дай вам Бог, щоб ївший вас кохав!