Рефераты
Видео уроки
ВУЗы Украины
Мир
Рефератов
Рефератов
Отзывы о ВУЗах
Каталог одежды
Клиники Киева
|
Большая база бесплатных русских и украинских рефератов
Доклады, сочинения, контрольные работы, экзаменационные билеты и шпаргалки/шпоры Коллекция курсовых и дипломных работ для студентов |
Рефераты по Література
Життя – подвиг письменника – громадянина Олеся Гончара
ДДТУЗТ
Кафедра "Українознавства"
Реферат
На тему "Життя – подвиг письменника – громадянина Олеся Гончара"
Виконала: студентка 415гр.
Фарапонова Ю.С.
Керівник: Куліш А.І.
Дніпропетровськ
Зміст
Зміст 2
Введення 3
ПРАПОРОНОСЕЦЬ МУЖНОСТІ Й ЛЮБОВІ 4
ПЛОТЬ ВІД ПЛОТІ НАРОДУ 5
.Дорогами правди і миру 5
НЕБОВИЙ КЛЮЧ 9
ВАРТІСТЬ НЕПЕРЕХІДНА, 10
ТАЄМНИЦЯ ХУДОЖНЬОГО ОБДАРОВАННЯ 13
Заключення 20
Введення
Підняв він свій прапор у літературі і несе його з честю по життю — прапор мужніх людей, багатих почуттями і думками, діяннями і мріями. Природне, як дихання, щонайглибше усвідомлення радянськими людьми своєї історичної відповідальності за життя на землі: якщо не ми, то хто ж, окрім нас, прорубає дорогу в горах і лісах людських доль?
Висока за масштабами історичного покликання моральна відповідальність героїв книг сильного, гармонійного, лірично-задушевного, філософськи допитливого, місткого обдаровання Олеся Гончара. Багатозвучність і поглиблена розгалуженість національної історії у творах цього народного художника слова,— слова точного, яскравого, що пахне степовими травами, сонцем, оббризканими росою садами.
Благородні прапороносці Гончара (а вони у всіх його книгах) на все життя оселились у моєму серці, як оті рідні люди, що викохували, плекали мене з дитинства. До його «Прапороносців» війна відкривалася у творах переважно першої пори оскаженілого фашистського натиску і нашої важкої жертовної оборони. Глибоко самобутній талант Гончара не повторив інших, разом з армією-визволителькою він перейшов рубежі країни і літератури з прапором, що пружно майорів над рятівниками людства від бандитів на похмурій філософській заквасці.
ПРАПОРОНОСЕЦЬ МУЖНОСТІ Й ЛЮБОВІ
Художник, як і народ, зводить себе нанівець, якщо він втрачає почуття історичної спадкоємності, усвідомлення себе як творця сьогодення і боржника перед майбутнім. І ніяке словесне мудрування не врятує його від духовної сліпоти.
Усією системою образів, характерів, думки промовляють до мене його книги: хай безсмертні подвиги народів оберігають майстрів слова від моральної короткозорості. Містка історична пам'ятливість водила гостро відточеним пером митця, коли створював він першокласні книги «Таврія» і «Перекоп».
Величезна потенція художника і мислителя дала змогу Гончареві зобразити життя у складному переплав! війни і миру. Не за себе, а за щастя народу, людства краються серця його героїв. Чутливість до світових скорбот і радостей — одна із головних, високих характерностей таланту Олеся Терентійо-вича Гончара. З цієї душевної щедрості променіє його любов до людини з ЇЇ синівськими зв'язками з природою, з минулим, теперішнім і майбутнім.
Саме час і згідно з її віком слід пригадати нашій літературі, що Її велика попередниця — класична література — не гралася безвідповідально словом, невтомно виконувала обов'язки морального вчителя і наставника людини. Саме до такої роботи кличе нас партія, своїх помічників у вихованні людини комуністичного суспільства. Людина ця живе, працює, не дивиться боязко і заздрісне чужому щастю в спину, вона добуває щастя, як хліб, як руду. Саме такі герої творів Гончара.
Він, художник, навчаючись у життя, змагається з ним, магією слова переносить у книгу припечену сонцем і оббризкану росою траву, світанкову зорю над українським роздольним степом, прохолоду джерельних струменів, що стали дибки, б'ють із-під землі. З почуттів, думок, вчинків людей з їхнім до щемливого болю швидкоплинним життям він творить нетлінні образи, виконуючи свій обов'язок.
Мудрий чабан Горпищенко, чиє життя минуло під зорями, вітрами і сонцем і чиї очі стали сизими від старості, немов злиняле небо, вистригає вівцям вовну біля очей, щоб вони не заростали, щоб, бува, колючки не повиколювали очей.
З опущеним забралом бреде інший фактописець по життю, і куце око його зрить у найдрібніших подробицях підніжне повсякденне буття, застряваючи на другорядностях.
Художницький зір щасливого сина України Олеся Гончара не впирається в горизонт немовби пришитого до степу неба. Надійний хист його долає звукові і теплові бар'єри тимчасового, минущого, як льотчик Петро Горпищенко, що вминає край неба громом свого реактивного літака. Тому-то таке невичерпно міцне моральне випромінювання його книг, яке завжди збуджує у серці найздоровіші творчі імпульси. Багатогранна його творчість, що поєднала найсуворішу достовірність деталей побуту з ходом психологічного процесу, піднесеністю і глибиною думки. Він поет-філософ і філософ-поет. Час життєствердження і рішучої перебудови усіх основ буття, духовного укладу народу синхронно збігається з пафосом поетичних книг Гончара.
Виліплені ним характери різних психологічних широт і темпераментів входять в ужиток нашої свідомості, мов живі люди, які близькі нам не тільки кревною спорідненістю, але й помислами, душевною настроєністю. Тому-то й приймав серце зображені письменником картини рідної природи, побуту, діяння людей, приймає природно, як настання світанкової зорі, що розмотує над степом червоні знамена світла. Полуденне сонце ласкаво висвітлило степи України, обвітрені обличчя чабанів, гнівну рішучість на обличчях воїнів, овіяних космічним холодом льотчиків. Домірність художнього відчування життя і аналізуючого інтелекту визначила гармонійну єдність змісту і форми книг Олеся Гончара, природність його героїв, характери яких розвиваються самі собою. Чудова це якість!
Я люблю тебе, Україно Олеся Гончара: твій пісенний, незбагненне обдарований народ, твої у білій заметілі сади, морські і річкові хвилі, перемішані. з сонцем, твої солов'їні світанки, відвагу твою волелюбну. твій гумор нестаріючий, яскраву фантазію твою. І я, житель Волги, доземне, по-синівськи вклоняюся тобі й кажу спасибі за те, що ти така багата на таланти.
ПЛОТЬ ВІД ПЛОТІ НАРОДУ
Щасливий той художник, чиї політ мислі, душа, творчість, усе життя зв'язані воєдино, кровно злиті з рідним народом, із землею батьків. Все, що складає силу і чарівність народного життя: багатовікова праця, славна історія, постійний рух уперед, неповторна в своїй красі мова, сповнені сумом і радістю пісні, люба з перших днів дитинства природа,— з усього цього складається буття справжнього митця, все відображає він у своїх творіннях, повертаючи людям те, що по праву належить Їм, творцям земної правди 1 краси.
Саме таким є Олесь Гончар. Йому не потрібно бу< ло «ходити в народ», педантично «вивчати» закони рідної української мови або з допомогою стенографістки записувати «для пам'яті» українські пісні, історичні думи, легенди, повір'я. Плоть від плоті і кров від крові свого народу, він народився І виріс у слободі на Полтавщині, з дитинства спізнав нелегку працю землероба, назавжди полюбив политі потом батьків і дідів поля, зелені переліски, тихі, отінені плакучими вербами ріки. на все життя за-пам*ятав незрівнянні за мелодійністю прекрасні пісні свого народу і м'яку, чарівну його мову.
До Великої Вітчизняної війни юнак Гончар учився Друкував в українських газетах та журналах визволявся від фашистського іга та як ішов визволяти інші народи світу.
Мені випало щастя завідувати в газеті саме літературним відділом. Я мав можливість підбирати матеріал, упорядковувати його, подавати до набору й перечитувати набране. Це були найприємніші дні, коли я, виконуючи свій редакторський обов'язок, водночас читав улюблені твори!
За кілька років після цього мені випало щастя повернутися на Україну, в столицю Української Радянської Соціалістичної Республіки, у наш золото верхий Київ. Тут я, ставши членом СПУ, вже мав змогу не тільки читати твори улюбленого письменника, літописця величних подвигів, але й зустрічати його самого. Саме тоді, коли я оселився в Києві 1959 року і став членом СПУ, ми обрали Олеся Гон-чара головою нашої письменницької організації, і на цьому посту ми бачили його аж до 1971 року. А далі — його діяльність поширилася на всю Україну, на весь Радянський Союз. Він же й неодноразовий делегат з'їздів Компартії, і кандидат у члени ЦК КПРС, і депутат Верховної Ради СРСР, а до того й голова Українського республіканського комітету захисту миру.
Але творчість Олеся Гончара не припиняється. За «Прапороносцями» пішов ряд нових творів, і серед них такі, як «Таврія», «Тронка», «Бригантина» та інші. До того ж цей прекрасний літописець подвигів стає уважливим спостерігачем нашого літературного життя. Проникливі його літературно-критичні статті, етюди і різні виступи.
Таким блискучим є шлях письменника і громадянина, лауреата Ленінської премії, двох Державних премій і Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка, шлях невтомного працівника. І, згадуючії про це, не можна не пишатися, серцем не радіти.
.Дорогами правди і миру
Пам'ять відновлює давній день. Рік 1965-й. Травень. Александр-плац у Берліні. Нас троє: Олесь Гончар, Іван Драч і я. Напередодні тут відкрився Європейський форум письменників. Радянська делегація велика. У ній представлені всі літератури народів нашої Вітчизни. «Письменники зобов'язані' спілкуватися, — сказав у вступній промові видатний німецький письменник Людвіг Ренн.— Якщо ми знехтуємо своїм кревним обов'язком, життя обмине нас».
— Спілкуватися — це означає, насамперед,— підкреслює Олесь Гончар,— незмінно дбати, щоб кожний твір збагачував інтелектуальний світ читача, прилучав його до животрепетних справ сучасності... А сучасність спражно воліє миру, миру і дружби між людьми доброї волі. Тільки так.
Тоді на Александрплац про це говорилося уривчасто, з вимогливою суворістю, а через день на засіданні форуму, виступаючи від імені радянської літератури, Олесь Гончар сказав про це з властивою йому рішучістю:
— Доля прогресу, доля цивілізації вимагає від нас, письменників, бути на передньому краї боротьби за мир. Тільки так!
...Що таке для письменника час? Питання складне і далеко не дискусійне. Олесь Гончар, починаючи з Прапороносців» і включно до «Берега любові», веде своїх читачів невторованими шляхами прагнень героїв своїх романів і новел, дорогою пошуків, утверджуючи рятівну силу братерства будівничих нового світу, полум'яних борців за справу миру, в ім'я перемоги якої віддали своє життя двадцять мільйонів громадян нашої великої Вітчизни.
...В Спілці письменників молодий літератор Олесь Гончар заявився обпалений вогнями жорстоких боїв. Смаглявий, з не по літах зажуреним поглядом, з найвищою солдатською відзнакою на грудях — орденом Слави, сержант Олесь Гончар, про котрого голова правління Спілки письменників Олександр Корнійчук з властивою йому письменницькою далекоглядністю тоді сказав:
— У сержанта Гончара в ранці маршальський жезл...
І, привітавши молодого колегу з вступом до Спілки літераторів, показав йому, зніяковілому, на стілець між зичливо усміхненими Максимом Рильським та Юрієм Яновським:
— Сідай, Олесь, тут твоє місце.
І ті слова теж виявились пророчими,
В той далекий день молодий Гончар поклав на стіл президії Спілки письменників «Альпи» і «Голубий Дунай». Згодом з'явилася «Злата Прага» — і три книги вже стали «Прапороносцями» в реальному і символічному смислі цього чудодійного
слова.
Отож, ще раз запитую себе: що ж е для письменника час? Дні і ночі, довгі роки, по вінця заповнені клопотом і «чаклуванням» над тисячами сторінок паперу?.. А може, як писав Бальзак Теофілю Готьє:
«Муки, згага вічна і невтолима пізнання світу, і завжди брак часу, і завжди неспокій, чи ти робиш те, що треба...»
Життя довело, читачі це стверджують, Олесь Гончар робить те, що треба. Літературознавці і критики про це пишуть і писатимуть, але є критерій особливо вагомий: думка читача. І знову ж — час ствердив, вона на боці письменника Гончара, вона з ним, з його героями, вона для письменника найдорожча. Герої творів Олеся Гончара прагнуть миру і правди. Миру і правди прагнуть народи нашої Радянської Батьківщини. І для письменника це головне, це вирішальне, коли він сідає за свій робочий верстат. А враження таке, що він ніколи не залишав його, хоча чимало днів віддано іншим справам, але оті інші справи є продовженням тієї ж невгасимої праці — думки, прагнення, пошуку, відданості органічній потребі: звіряти биття пульсу своєї правиці, яка карбує на папері народжені в творчих муках слова, з пульсом сучасності...
Вік письменника—це його твори. «Прапороносці», «Земля гуде». «Микита Братусь», «Щоб світився вогник», «Партизанська іскра», «Таврія», «Перекоп», «Людина і зброя», «Тронка», «Циклон», «Берег любові». А «Модри Камень», «Маша з Верховини», «Чари-Комиші», а десятки публіцистичних виступів, а виснажливий клопіт із сценаріями... Ось, власне, і є саме те, що визначає параметри віку письменника. І тільки цими «зарубками» можна й слід вимірювати отой письменницький вік. Бо ж оті місяці і літа, які розділяють твори,— це теж копітка робота готування плацдармів, накопичування думок і безнастанний пошук матеріалу, який би матеріалізувався в слові, в образах, метафорах, який би був новим і привабливим для читачів і полишав у серцях, жадібних до нового слова, свій вдячний
відгук.
У нашій країні письменник е ще й обов'язково громадським діячем. Це природно. Колись Олександр Фадєєв про це сказав гаряче, як завжди, коли йшлося про обов'язки письменника перед народом. Він підкреслив: хоч який би яскравий талант мав літератор, він, усамітнившись у своєму робочому кабінеті, обкрадає себе, позбавляючи свою творчу уяву можливості збагатитися буремною поезією життя.
Громадська діяльність Олеся Гончара яскраво доводить, що його творчі пошуки тісно зв'язані з особистою участю в громадському житті Вітчизни. Серед багатьох визначально-характерних рис його письменницького хисту особливо відчутна дума про долю світу, про мир, про те, щоб земля наша була завжди колискою розуму, а не ракетно-ядерним полігоном.
Миролюбність — у добрих традиціях нашої вітчизняної літератури. Ця традиція не має нічого спільного ні з пацифізмом, ані з нейтралізмом. В наш час вежі з слонової кості, куди б міг сховатися письменник, не існує. Це давно зрозуміли прогресивні літератори світу, відгукнувшись на заклик Максима Горького: «З ким ви, майстри культури?», який пролунав ще в 1935 році, коли фашистська коричнева чума виповзла із свого, міченого диявольською свастикою, лігва, того самого чумного лігва, куди в травні 1945 року прийшов з автоматом у руках переможцем сержант Червоної Армії Олесь Гончар, разом із своїми побратимами, радянськими воїнами, подолавши найлютішого ворога людства — фашизм.
...Через двадцять років, у травні 1965, він приїде у Берлін, в столицю Німецької Демократичної Республіки, як посланець миру, і в його арсеналі тепер інша зброя, могутня зброя слова, хвилюючі романи, які громадяни соціалістичної Німеччини читають уже рідною мовою і переконуються, що переможці — це не завойовники, а визволителі. Так, визволителі ї саме про таких визволителів, будівників світу дружби і братерства, пише Олесь Гончар, письменник широкого творчого діапазону, розвиваючи оту прекрасну традицію миролюбності наших народів, збратаних під немеркнучим прапором Леніна-.
Насиченість творчості Олеся Гончара проблемними питаннями сьогодення тісно пов'язана з властивою винятково йому манерою письма.
Герої його романів та новел звичайні і в той же час незвичайні люди. Вони завжди поруч з письменником, як і він завжди з ними. І незвичайність Їхня полягає в тому, що вони не визнають буденності, не хочуть спокійного життя і прагнуть, щоб у тих, з ким вони спілкуються, завжди в душі світився вогник. Адже так і назвав свою повість Гончар — «Щоб світився вогник»,
Плинуть роки, і за законами фізичного існування людини, вона, хоче того чи ні, стає літньою... Але повіримо Іллі Еренбургу, який справедливо зауважував: «Письменник, поки пише, ніколи не старіє, доки перо міцно тримає його рука, він молодий, запальний і невтомний». У творах Олеся Гончара світиться вогник молодості часу, доби, відданості справі боротьби за найдавнішу мету людства — утвердження миру на нашій многостраждальній планеті.
Берег любові» в творчому набутку Олеся Гончара — твір етапний. Тривога за долю людства ні на хвилину не полишає його героїв. Дума про мир, дума про інтернаціональну солідарність для героїв «Берега любові» — справа їхнього життя. Переконаність Гончара, що письменник мусить неодмінно боротися за перемогу справи миру, в «Березі любові» матеріалізована з винятковим темпераментом художника, що непорушне вірить у правду нашого радянського способу життя, в його багатогранну красу, в перетворюючу силу радянського патріотизму, відданість якому засвідчує у своїх книгах письменник-комуніст Гончар.
Слід зауважити, що турбота про мир, про невтомну боротьбу з паліями війни, з силами, які сіють отруту расового шалу та роз'єднаність між народами, для нашої багатонаціональної літератури — органічна. Саме тому найвидатніші радянські письменники стали одними з засновників наймасовішого руху в світі — руху прихильників миру. Ще на зорі виникнення всесвітнього руху борців за мир перший президент Всесвітньої Ради Миру Фредерік Жоліо-Кюрі заявив: «Радянські борці за мир — найнадійніша сила нашого великого руху».
Починаючи з Першої конференції радянського руху за мир, яка відбулася у Москві в 1949 році, Олесь Гончар прилучився до активної участі в цьому благородному русі до своїх старших побратимів Олександра Фадєєва, Олександра Корнійчука, Павла Тичини, Максима Рильського, Ванди Василев-ської, Іллі Еренбурга. Його голос письменника, громадського діяча лунає з трибун форумів і конгресів, його слово художника сповнює прагнення утверджувати в серцях читачів віру у свої сили, віру в єднання людей доброї волі, віру в нездоланність великої Правди, яку несе народам усіх континентів наша Вітчизна, керована великою партією Леніна.
В своїй історичній доповіді на ХХУ з'їзді КПРС Генеральний секретар ЦК КПРС Леонід Ілліч Брежнєв підкреслив:
«Джерелом натхнення для наших майстрів мистецтва, письменників, поетів є й така важлива, благородна тема, як боротьба за мир, за визволення народів, інтернаціональна солідарність трудящих у цій боротьбі».
Багато років це невичерпне і прекрасне джерело окрилює і надихає творчість Олеся Гончара. Солдат, який боровся за незалежність і мир своєї Вітчизни зі зброєю в руках, став мужнім солдатом миру, добре володіючи зброєю слова, слова, яке несе в собі спонтанний заряд могутньої сили «чуття єдиної родини», цього чудодійного і мудрого визначення сутності братерства радянських людей, проголошеного великим поетом нашого часу Павлом Тичиною.
Творчий неспокій — це природний стан справжнього художника. Він, цей неспокій, вимагає вічних у своїй невтолимій спразі пошуків, які стають велінням громадянської совісті письменника.
Сьогодні в світі точиться великої напруги боротьба між злом і правдою. Правда, як справедливо сказав колись Фредерік Жоліо-Кюрі, крокує без віз. Вона не знає кордонів. Її не можна закатувати безжальним струмом електричного струму високої напруги, її не лінчуєш. Отож вона найстрашніша зброя для тих, хто сіє отруйні зерна розбрату і расового шалу, хто виношує зловісну надію штовхнути людство у прірву термоядерної катастрофи. Слово письменника мусить бути гартованою зброєю в помислах, серцях і пориваннях сотень мільйонів людей, які вибрали собі щасливу долю—мир і дружбу, взаєморозуміння і співробітництво.
Слово Олеся Гончара — це виплекана в творчому горінні мужність, яка окрилює читача, зміцнює в його свідомості відчуття особистої причетності до всеперемагаючої справи будівників нового світу — світу без визиску і гноблення, який, народжений у Жовтні 1917 року. став надією людства.
Відповідальність перед читачами — високий обов'язок письменника. Олесь Гончар не раз підкреслював це у публіцистичних виступах. Гаряче розуміння такого почесного обов'язку він втілює в образах героїв своїх творів.
Герої його ідуть дорогами правди і миру. їм не знайоме легке і безжурне життя. Бо ж дороги до утвердження миру не встелено пелюстками троянд. Це важкі і тривожні дороги, але мужні і справедливі. Вони ведуть до світлих, добрих обріїв — де людина, просто неба, буде Людиною з великої літери, де Людина буде звучати гордо на всіх континентах планети, буде такою, як наша радянська людина, вихована славною партією комуністів.
...Бальзак писав Теофілю Готье, що справжній письменник увесь у своїх творах, його біографія — це біографія часу, а історія часу — це історія його життя.
Таким є в нашій радянській літературі письменник Олесь Гончар — невтомний громадський діяч, голова Українського республіканського комітету захисту миру, член Всесвітньої Ради Миру. І це тільки одна з віх його багатогранного життя — життя творчого, насиченого радощами і тривогами нашої доби.
Кредо цього творчого життя справедливо буде визначити мудрими словами Павла Григоровича Тичини з його вірша «Чуття єдиної родини»:
Глибинним будучи і пружним, чужим і чуждим рідних бродів, я володію арко-дужним перевисанням до народів.
У цих словах викристалізована велична, впливова сила нашої багатонаціональної радянської літератури, літератури миру і життя. І цю літературу, окрилену великими ідеями комунізму, творить зі своїми побратимами ЇЇ видатний майстер слова — Олесь Гончар,
НЕБОВИЙ КЛЮЧ
Олесь Гончар—письменник, якого люблять іноді, здається, за саме звучання його імені, В цьому немає нічого образливого. Бо багатьох читають, навіть не запам'ятовуючи імен. Схоплюють сюжет, конструкцію твору, бо там нічого іншого й немає, відсутнє те найголовніше, що називаємо живою душею мистецтва.
Популярність Гончарева і письменницька, і громадська, і суто людська сягає таких розмірів, що не може бути й мови на чиєсь монопольне володіння письменником: його знають тисячі людей, кожен міг би щось розповісти про нього, згадати, поділитися враженнями. Автор цих нотаток теж належить до отих тисяч, у нього теж назбиралося чимало спогадів, починаючи від не дуже мирного обговорення Гончаревої новели « Модри Камень» в Дніпропетровському університеті восени 1946 року до багатолітнього співробітництва з Олесем Терен-тійовичем у правлінні Спілки письменників України. Але хочеться сьогодні говорити про інше, про найсуттєвіше: про творчість Олеся Гончара.
В передмові до Гончаревого однотомника, виданого «Дніпром» до п'ятдесятиліття Олесевого, я написав: «Віднині його знатимуть і цікавим буде все, що він напише, на нього покла-датимуть найбільші сподівання, і він їх виправдає».
Так, він виправдає ці сподівання, а його твори з кожним роком мовби набуватимуть масштабності, не віддалятимуться від нас, а виростатимуть до символічних узагальнень, і стосуватиметься це не тільки таких його книжок, як незабутні «Прапороносці», але навіть невеличких новел і передовсім першої з надрукованих по війні «Модри Камень».
«Померкло, стерлося все, навіть те, що звуть незабутнім першим коханням. Чому ж ця випадкова зустріч, єдиний погляд, єдина ява у великій драмі війни, чому вона не меркне і, відчуваю, ніколи не померкне? Ти — як жива. Бо далекі Рудні гори скрізь ідуть за мною, ближчають з кожним днем, щодалі ширше розгортаючись у своїй трагічній чарівності. Бачу вже Їх не забиті снігами, а зелені, пишні, зігріті весняним сонцем, коли полонини, як сині озера, зацвітають тим першим цвітом весни, що по-вашому зветься — небовий ключ». Оцей «небовий ключ» став ніби своєрідним музичним ключем до всієї творчості Гончара, про яку, повторюючи його ж слова, можна сказати: «Тут—багато сонця».
Новела «Модри Камень» опублікована була в журналі «Україна» понад ЗО років тому. 1946 року. Понад три десятиліття читачі з непослабною увагою стежать за творчістю Гончара, ждуть з нетерпінням кожного його твору. Все прочитується вмить, буквально поглинається, враження таке, що читач смакує кожним Гончаревим словом,— ось найвище щастя для письменника. Його романи «Прапороносці», «Таврія», «Перекоп», «Людина і зброя», «Тронка», «Циклон», «Берег любові», повісті «Земля гуде», «Микита Братусь», «Щоб світився вогник», «Партизанська іскра», «Бригантина», його прекрасні новели, зібрані недавно (на жаль, не всі) в гарно виданому томику видавництва «Дніпро» під назвою «Чари-Комиші»,— все належить до визначних подій нашого літературного життя. Характерна деталь: творами Гончара вперто цікавилося наше кіно, багато його творів екранізовані, але щоразу Гончарева проза мовби губилася десь, слово лишалося поза екраном, багатомірність його творів пропадала в неминучій одномірності кіно, яке визнає тільки жорстокі конструкції сюжету.
ВАРТІСТЬ НЕПЕРЕХІДНА,
То дорозі до Гончаревої квартири я ще раз, для певності, перегорнув сторінки пам'яті. Що я знаю про Олеся Терентійовича? Начебто й немало. «Наого радянського способу життя, в його багатогранну красу, в перетворюючу силу радянського патріотизму, відданість якому засвідчує у своїх книгах письменник-комуніст Гончар.
Слід зауважити, що турбота про мир, про невтомну боротьбу з паліями війни, з силами, які сіють отруту расового шалу та роз'єднаність між народами, для нашої багатонаціональної літератури — органічна. Саме тому найвидатніші радянські письменники стали одними з засновників наймасовішого руху в світі — руху прихильників миру. Ще на зорі виникнення всесвітнього руху борців за мир перший президент Всесвітньої Ради Миру Фредерік Жоліо-Кюрі заявив: «Радянські борці за мир — найнадійніша сила нашого великого руху».
Починаючи з Першої конференції радянського руху за мир, яка відбулася у Москві в 1949 році, Олесь Гончар прилучився до активної участі в цьому благородному русі до своїх старших побратимів Олександра Фадєєва, Олександра Корнійчука, Павла Тичини, Максима Рильського, Ванди Василев-ської, Іллі Еренбурга. Його голос письменника, громадського діяча лунає з трибун форумів і конгресів, його слово художника сповнює прагнення утверджувати в серцях читачів віру у свої сили, віру в єднання людей доброї волі, віру в нездоланність великої Правди, яку несе народам усіх континентів наша Вітчизна, керована великою партією Леніна.
В своїй історичній доповіді на ХХУ з'їзді КПРС Генеральний секретар ЦК КПРС Леонід Ілліч Брежнєв підкреслив:
«Джерелом натхнення для наших майстрів мистецтва, письменників, поетів є й така важлива, благородна тема, як боротьба за мир, за визволення народів, інтернаціональна солідарність трудящих у цій боротьбі».
Багато років це невичерпне і прекрасне джерело окрилює і надихає творчість Олеся Гончара. Солдат, який боровся за незалежність і мир своєї Вітчизни зі зброєю в руках, став мужнім солдатом миру, добре володіючи зброєю слова, слова, яке несе в собі спонтанний заряд могутньої сили «чуття єдиної родини», цього чудодійного і мудрого визначення сутності братерства радянських людей, проголошеного великим поетом нашого часу Павлом Тичиною.
Творчий неспокій — це природний стан справжнього художника. Він, цей неспокій, вимагає вічних у своїй невтолимій спразі пошуків, які стають велінням громадянської совісті письменника.
Сьогодні в світі точиться великої напруги боротьба між злом і правдою. Правда, як справедливо сказав колись Фредерік Жоліо-Кюрі, крокує без віз. Вона не знає кордонів. Її не можна закатувати безжальним струмом електричного струму високої напруги, її не лінчуєш. Отож вона найстрашніша зброя для тих, хто сіє отруйні зерна розбрату і расового шалу, хто виношує зловісну надію штовхнути людство у прірву термоядерної катастрофи. Слово письменника мусить бути гартованою зброєю в помислах, серцях і пориваннях сотень мільйонів людей, які вибрали собі щасливу долю—мир і дружбу, взаєморозуміння і співробітництво.
Слово Олеся Гончара — це виплекана в творчому горінні мужність, яка окрилює читача, зміцнює в його свідомості відчуття особистої причетності до всеперемагаючої справи будівників нового світу — світу без визиску і гноблення, який, народжений у Жовтні 1917 року. став надією людства.
Відповідальність перед читачами — високий обов'язок письменника. Олесь Гончар не раз підкреслював це у публіцистичних виступах. Гаряче розуміння такого почесного обов'язку він втілює в образах героїв своїх творів.
Герої його ідуть дорогами правди і миру. їм не знайоме легке і безжурне життя. Бо ж дороги до утвердження миру не встелено пелюстками троянд. Це важкі і тривожні дороги, але мужні і справедливі. Вони ведуть до світлих, добрих обріїв — де людина, просто неба, буде Людиною з великої літери, де Людина буде звучати гордо на всіх континентах планети, буде такою, як наша радянська людина, вихована славною партією комуністів.
...Бальзак писав Теофілю Готье, що справжній письменник увесь у своїх творах, його біографія — це біографія часу, а історія часу — це історія його життя.
Таким є в нашій радянській літературі письменник Олесь Гончар — невтомний громадський діяч, голова Українського республіканського комітету захисту миру, член Всесвітньої Ради Миру. І це тільки одна з віх його багатогранного життя — життя творчого, насиченого радощами і тривогами нашої доби.
Кредо цього творчого життя справедливо буде визначити мудрими словами Павла Григоровича Тичини з його вірша «Чуття єдиної родини»:
Глибинним будучи і пружним, чужим і чуждим рідних бродів, я володію арко-дужним перевисанням до народів.
У цих словах викристалізована велична, впливова сила нашої багатонаціональної радянської літератури, літератури миру і життя. І цю літературу, окрилену великими ідеями комунізму, творить зі своїми побратимами ЇЇ видатний майстер слова — Олесь Гончар,
НЕБОВИЙ КЛЮЧ
Олесь Гончар—письменник, якого люблять іноді, здається, за саме звучання його імені, В цьому немає нічого образливого. Бо багатьох читають, навіть не запам'ятовуючи імен. Схоплюють сюжет, конструкцію твору, бо там нічого іншого й немає, відсутнє те найголовніше, що називаємо живою душею мистецтва.
Популярність Гончарева і письменницька, і громадська, і суто людська сягає таких розмірів, що не може бути й мови на чиєсь монопольне володіння письменником: його знають тисячі людей, кожен міг би щось розповісти про нього, згадати, поділитися враженнями. Автор цих нотаток теж належить до отих тисяч, у нього теж назбиралося чимало спогадів, починаючи від не дуже мирного обговорення Гончаревої новели « Модри Камень» в Дніпропетровському університеті восени 1946 року до багатолітнього співробітництва з Олесем Терен-тійовичем у правлінні Спілки письменників України. Але хочеться сьогодні говорити про інше, про найсуттєвіше: про творчість Олеся Гончара.
В передмові до Гончаревого однотомника, виданого «Дніпром» до п'ятдесятиліття Олесевого, я написав: «Віднині його знатимуть і цікавим буде все, що він напише, на нього покла-датимуть найбільші сподівання, і він їх виправдає».
Так, він виправдає ці сподівання, а його твори з кожним роком мовби набуватимуть масштабності, не віддалятимуться від нас, а виростатимуть до символічних узагальнень, і стосуватиметься це не тільки таких його книжок, як незабутні «Прапороносці», але навіть невеличких новел і передовсім першої з надрукованих по війні «Модри Камень».
«Померкло, стерлося все, навіть те, що звуть незабутнім першим коханням. Чому ж ця випадкова зустріч, єдиний погляд, єдина ява у великій драмі війни, чому вона не меркне і, відчуваю, ніколи не померкне? Ти — як жива. Бо далекі Рудні гори скрізь ідуть за мною, ближчають з кожним днем, щодалі ширше розгортаючись у своїй трагічній чарівності. Бачу вже Їх не забиті снігами, а зелені, пишні, зігріті весняним сонцем, коли полонини, як сині озера, зацвітають тим першим цвітом весни, що по-вашому зветься — небовий ключ». Оцей «небовий ключ» став ніби своєрідним музичним ключем до всієї творчості Гончара, про яку, повторюючи його ж слова, можна сказати: «Тут—багато сонця».
Новела «Модри Камень» опублікована була в журналі «Україна» понад ЗО років тому. 1946 року. Понад три десятиліття читачі з непослабною увагою стежать за творчістю Гончара, ждуть з нетерпінням кожного його твору. Все прочитується вмить, буквально поглинається, враження таке, що читач смакує кожним Гончаревим словом,— ось найвище щастя для письменника. Його романи «Прапороносці», «Таврія», «Перекоп», «Людина і зброя», «Тронка», «Циклон», «Берег любові», повісті «Земля гуде», «Микита Братусь», «Щоб світився вогник», «Партизанська іскра», «Бригантина», його прекрасні новели, зібрані недавно (на жаль, не всі) в гарно виданому томику видавництва «Дніпро» під назвою «Чари-Комиші»,— все належить до визначних подій нашого літературного життя. Характерна деталь: творами Гончара вперто цікавилося наше кіно, багато його творів екранізовані, але щоразу Гончарева проза мовби губилася десь, слово лишалося поза екраном, багатомірність його творів пропадала в неминучій одномірності кіно, яке визнає тільки жорстокі конструкції сюжету.
ВАРТІСТЬ НЕПЕРЕХІДНА,
То дорозі до Гончаревої квартири я ще раз, для певності, перегорнув сторінки пам'яті. Що я знаю про Олеся Терентійовича? Начебто й немало. «Народився 3 квітня 1918 року в слободі Суха на Полтавщині»—це ще зі школи. Земляк. До того ж близький: наші райони, Кобеляцький і Новосанжарський,— плечем до плеча. Межують. Певне, тому й досі не спромігся побувати в родинному гнізді знакомитого сусіди. Воно завжди так: аби десь далеко, а то ж — під боком...
Пізнавав і одкривав я Олеся Терентійовича не одразу, поетапно, в міру просування по вибоїстій дорозі досвіду. Як інтересну і серйозну книгу. Скажімо, Пушкінів «Євгеній Онегін» читається і сприймається зовсім по-різному — в школі, в студентській аудиторії і в роки, коли ти вже осмислюєш роман з верховини пережитого, сам, без програмних уточнень і суфлерських нагадувань.
Так от, у школі, «характеризуючи образи» Шури Ясногорської, Юрія Брянського чи того ж Хоми Хаєцького, я споглядав Олеся Гончара на шанобливій дистанції, поза часом, поза всім отим, що, зрештою. наповнює людину натурою, окреслює її особу «во плоті».
| 1 | 2 | 3 | 4 | 5 | след. → |
