Рефераты
Видео уроки
ВУЗы Украины
Мир
Рефератов
Рефератов
Отзывы о ВУЗах
Каталог одежды
Клиники Киева
|
Большая база бесплатных русских и украинских рефератов
Доклады, сочинения, контрольные работы, экзаменационные билеты и шпаргалки/шпоры Коллекция курсовых и дипломных работ для студентов |
Рефераты по Політологія
Реферат Політична культура
ТЕХНІКУМ НФАУ
«ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА»
Виконав:
Харків –2002.
ПЛАН:
1. Політична культура як соціальний феномен
1.1. Поняття «політична культура»
1.2. Структура політичної культури
1.3. Типологія політичних культур
2. Політична соціалізація як політико-культурний процес
2.1. Сутність і детермінанти політичної соціалізації
2.2. Політичне виховання
2.3. Етапи політичної соціалізації
3. Політична культура сучасного українського суспільства
3.1. Домінанти політичної культури посткомуністичної України
3.2. Регіональні відмінності політичної культури в Україні.
ЛІТЕРАТУРА:
1. М. Сазонов «Політологія»
1. Політична культура як соціальний феномен
1.1 Поняття «політична культура»
Термін «політична культура» був упроваджений в науковий обіг у ХVIII ст. німецьким філософом Іоганом Готфрідом Гердером (1744 –1803). З того часу він у різних інтерпретенціях використовується багатьма політичними мислителями. Концептуальну розробку цього поняття було розпочато в аме-риканській політології у 1950-1960 рр. Опрацьовуючи теорію політичних систем, представники біхевіоральної школи першими підкреслили, що полі-тичні системи відрізняються одна від одної не тільки правовими нормами та інституційною структурою, але й культурою. Класичне визначення поняття “політична куьтура” було дано Габріелем А. Алмондом і Г. Бенхаймом Пау-еллом у їх праці “Порівняльна політика”.
Політична культура являє собою сукупність індивідуальних позицій і орієнтацій учасників даної системи. Це –суб‘єктивна сфера, що лежить у підгрунті політичних дій і надає їм значення.
Дослідження привели політологів до висновку, що як соціальний феномен політична культура має подвійну сутність, бо вона являє собою, з одного бо-ку, субсистему політичної системи суспільства, а з другого боку, субсистему його загальної культурної системи. Таким чином, політична культура трак-тується як спільне поле функціонування двох систем суспільства: політичної та культурної. Через нього суспільна культура впливає на характер політи-чних стосунків, а ті, в свою чергу, здійснюють зворотний вплив на культуру суспільства.
Як частина культурної системи суспільства, політична культура вбирає в себе лише ті культурні елементи, які діють в політичному процесі. Вона де-термінує політичну поведінку суспільства, форми участі громадян у політи-чному житті, функціонування та розвиток політичних інститутів. Політична культура – це частина духовної культури народу, що вбирає елементи, по-в‘язані з суспільно-політичними процесами. Вона активно взаємодіє з інши-ми видами суспільної культури – економічною, правовою, релігійною тощо.
Як компонент політичної системи політична культура концентрує в собі соціально-психологічні чинники політичного життя. Важливу роль в ній ві-діграє політична свідомість – сукупність уявлень, цінностей, переконань, ус-тановок і т. п., які відбивають владні стосунки в суспільстві та політичні ін-тереси громадян. Але їх ототожнювати не можна.
Поняття “політична культура”, по-перше, характеризує не лише політичну свідомість, але й політичну поведінку. Свідомість настільки включається в політичну культуру, наскільки вона обумовлює поведінку громадян.
По-друге, поняття “політична культура” охоплює не всю політичну свідо-мість і не всю політичну поведінку, а лише їх сталі, типові прояви.
По-третє, поняття “політична культура” відбиває не просто сукупність по-літичних стереотипів суспільства, а типовий комплекс ідеальних уявлень про політику, який увіймає в себе розуміння того, якою повинна бути полі-тична система, як вона має функціонувати. Саме ці уявлення цілеспрямову-ють діяльність людей у царині політики.
По-четверте, поняття “політична культура”, окрім раціональних, логічних чинників політичної поведінки, включає й позасвідомі, афектні аспекти: типові прояви в політиці темпераменту, емоцій, що притаманні тій або іншій соціальній спільності.
Сьогодні існує широкий спектр думок щодо визначення поняття “полі-тична культура”. Їх більш ніж сорок. Усі визначення політичної культури так чи інакше підкреслюють її скерованість на вивчення контексту політики, змісту політичного життя. З іншого боку, політична культура – один з видів культури, тому їй властиві загальнокультурні ознаки.
Політична культура – це сукупність індивідуальних стосунків і орієнтацій до політичних об‘єктів, які базуються на певному рівні політичної ідеології та суспільної психології. Політична культура формується на протязі життя багатьох генерацій і обіймає ідеї, переконання, концепції щодо взаємосто-сунків різних суспільно-політичних інституцій, політичні традиції, звички, норми політичної практики, індивідуальній та громадський досвід, емоції. Це також орієнтації та установки людей щодо влади, політичної системи в цілому, це принципи взаємостосунків поміж окремою людиною, суспільст-вом та державою. Можна сказати, що політична культура – це єдність об‘єк-тивних соціально-нормативних компонентів свідомості, поведінки та суб‘єк-тивних умов, що відбивають те, як люди реагують на політичне життя. Еле-менти політичної культури обумовлені соціально-економічними, національ-но-культурними, суспільно-історичними чинниками, характеризуються від-носно сталістю й змінюються лише в процесі глибоких зрушень у суспіль-ному житті.
1.2. Структура політичної культури
У вітчизняній політології до найбільш розповсюджених структурних ком-понентів політичної культури відносять елементи політичної свідомості, сві-тогляду, уявлень, установок, ціннісних орієнтацій, політичну участь, пове-дінський аспект. У складній структурі політичної культури можна умовно вирізнити два основних компоненти: культуру політичної свідомості та культуру політичної поведінки.
Культура політичної свідомості являє собою типовий для тієї або іншої соціальної спільноти комплекс політичних уявлень, цінностей, переконань, традицій, установок та орієнтацій, які є включеними в політичну діяльність. Політичні увлення – то образи політичних об‘єктів, які формуються свідо-містю людини як безпосередньо на підставі індивідуального досвіду, так і за допомогою соціального спілкування та виховання. Вони можуть грунтувати-ся на об‘єктивному політичному знанні або існувати у вигляді політичних почуттів і настроїв, можуть бути справжніми або помилковими. Політичні переконання за своєю сутністю є усвідомленими потребами особи, що спо-нукають її до певних дій у царині політики. Важливу роль у формуванні по-літичних переконань грають політичні цінності – моральні принципи, норми і ідеали політичного життя, що мають значення для окремих індивидів та соціальних груп. Стійкість політичній свідомості надають політичні тради-ції – нормативні зразки політичної поведінки, які історично склалися, пере-даються з генерації в генерацію та збігаються на протязі тривалого часу. По-літичні традиції можуть бути старими і новими, національними та світо-вими, динамічними і статичними, з високою та слабкою стійкістю. Кожен тип традицій має свій сильний та слабкий бік. Перевага старих традицій у їх спроможності стримувати швидкі зміни, слабкість – у схильності перед ми-нулим досвідом, у запереченні нових підходів. Нові традиції в одних випад-ках відбивають високий динамізм культури, а в інших - дають можливість відмови від них під тягарем обставин.
Переведення політичних уявлень, переконань, цінностей та традицій у площину їх практичної реалізації здійснюється за посередництвом політич-них установок і орієнтацій. Політичні установки характеризують схиль-ність суб‘єкта до певних форм активності в певних ситуаціях. Окремим ви-дом політичних установок є політичні орієнтацій. Політичні орієнтації – то установки, які грунтуються на системному уявленні об‘єкта про цілі, план та засоби здійснення політичнчх дій, які він має виконати або вже виконує.
Культуру політичної поведінки можна виззнчити як сукупність типових для тієї або іншої соціальної спільноти форм, зразків та норм політичної участі та політичної діяльності. Політична участь у біхевіоральній політоло-гії виначається як дії приватних осіб, що намагаються вплинути на функціо-нування політичної систеаи. Це активність громадянського суспільства що-до політичних інститутів. Культура політичної поведінки проявляється у ступені, формах і способах участі громадян у електоральному процесі, у масових політичних акціях (мітингах, демонстраціях, маніфестаціях, страй-ках тощо), у діяльності політичних партій та політизованих громадських ор-ганізацій, у роботі представницьких органів державної влади та місцевого самоврядування. Вона залежить від рівня освіти особи, статі, віку, належ-ності до тієї чи іншої верстви суспільства, професії, рівня доходів, релігій-них переконань тощо.
Політична діяльність – це категорія, яка характеризує активність політич-них інститутів. Індивід настільки може займатися політичною діяльністю, настільки може займатися політичною діяльністю, настільки він є включе-ним у структуру того або іншого політичного інституту. Культура політич-ної діяльності проявляється у традиціях і стереотипах ухвалення та реаліза-ції політичних рішень, політичного управління та адміністрування, сприй-няття та розв‘язання соціально-політичних конфліктів.
1.3. Типологія політичних культур.
Політична культура будь-якого суспільства є унікальною. Разом з тим, у політичних культурах різних суспільств є чимало спільних рис, що дає під-ставу для їх об‘єднання в певні типи. Існує декілька підходів до типоло-гізації політичних культур. Найбільш розповсюдженими є історичний, функ-ціональний, структурний і комунікативний.
У контексті історичного підходу тип політичної культури суспільства виз-начається ступенем розвитку громадянськості його членів. Засновниками цього підходу були американські політологи Габріель А. Алмонд та Сідней Вебра. Здійснивши у 1959-1960-х рр. широкомасштабні дослідження пози-цій, орієнтацій та активності у політиці населення п‘яти країн –Англії, Італії, ФРН, США, Мексики, – вчені вирізнили три “чистих типи політичної куль-тури”: парафіяльний, підданський та учасницький.
Парафіяльна культура характеризується індиферентним або негативним ставленням членів суспільства до політичної влади взагалі, відсутністю інте-ресу до політики та, внаслідок цього, небажанням брати в ній особисту участь. У цій культурі індивіди усвідомлюють себе в якості членів малої со-ціальної спільности (парафії), але не громадянами держави.
Підданська культура характеризується відсутністю інтересу до участі в політиці, пасивним ставленням до влади. Хоча в цій культурі громадяни вже усвідомлюють себе членами політичного співтовариства, але їх роль у полі-тичній системі зводиться до ролі підданих (об‘єкту), які лише підкоряються владі.
Учасницька культура характеризується великим або значним інтересом громадян до політики, активним ставленням до політичної влади, готовніс-тю брати особисту участь у політичному житті.
Але політичні культури сучасних суспільств, за думкою Алмонда і Верби, не можна віднести до жодного з цих типів. Вони являють собою один із змі-шаних типів, в якому співіснують і перехрещуються різні культурні елемен-ти. Дослідження домінант політичної поведінки дозволили вченим вирізни-ти наступні змішані типи політичної культури: парафіяльно-підданський, па-рафіяльно-учасницький та піддансько-учасницький.
Парафіяльно-підданський тип політичної культури притаманний сьогодні багатьом постколоніальним країнам Африки та Азії, які, долаючи трай-балізм і місцевий сепаратизм, будують суверенні централізовані держави на грунті авторитарної влади. Парафіяльно-учасницький тип характерний для тих країн, що розвиваються, які йдуть шляхом демократичного розвитку. Та-кий характер має, наприклад, політична культура Індії. Піддансько-учас-ницький тип розповсюджений у стабільних демократіях. Одним з різновидів цього типу можна вважати громадянську культуру сучасних цивілізованих суспільств. В ній зустрічаються фрагменти парафіяльної культури. У певної частини членів суспільства продовжує зберігатися підданське ставлення до політичної влади. Хоча постійну політичну активність демонструє не більше 15% населення, але основна його маса психологічно спрямована на участь у політичному житті, являє собою потенційно активних громадян.
Типологія Алмонда та Верби була першою спробою типологізації політич-них культур. Відбиваючи історичний аспект формування політичної культу-ри сучасних суспільств, вона в той же час не враховувала багатьох інших іс-тотних моментів політико-культурного феномену.
Функціональний підхід до типології політичних культур було запропонова-но польським політологом Єжи Вятром у його книзі “Соціологія політичних стосунків”. Методологія Вятра грунтувалася на тім, що політична культура як компонент політичної системи, з одного боку, багато в чому визначає якості політичного режиму, а з іншого боку, сама постійно зазнає на собі його вплив. У відповідності з трьома базовими типами політичного режиму в межах функціонального підходу вирізняються три основні типи політичної культури: тоталітарний. Авторитарний та демократичний.
Тоталітарна політична культура характеризується ідеологічною заанга-жованістю політичної свідомості та політичної поведінки членів суспільст-ва, бо в тоталітарних системах має право на існування тільки одна, офіційна ідеологія, яка повинна визнаватися усіма. Тоталітарній культурі притаманні культ вождя, міфологізація свідомості, активно-підданське ставлення до вла-ди. Тоталітарна влада вимагає від членів суспільства не тільки свого визна-ння як законної, але й постійного виявлення активності по її підтримці. Аполістичність розцінюється як прояв нелояльності до режиму. У тоталітар-них системах діє принцип “Хто не з нами, той проти нас”. Політична актив-ність в умовах тоталітаризму часто має примусовий характер, бо її спону-кальним мотивом є страх.
Авторитарна політична культура, навпаки, характеризується аполістич-ністю. Хоча члени авторитарних систем можуть виявляти самостійну актив-ність у різних сферах суспільного життя (економіці, культурі тощо), але це обходить політику. Аполістичність культивується режимом, який побудова-ний на одноосібному правлінні. Його цілком задовольняє пасивно-під-данське ставлення до влади. Головне –щоб не заважали правити. У автори-тарних системах діє принцип: “Хто не проти нас, той з нами”.
Демократична політична культура характеризується толерантним став-ленням до різних політичних поглядів та переконань, визнанням опозиції. Найважливішою політичною цінністю є громадянські права і свободи. Ос-кільки в демократичних суспільствах громадяни вільні у виборі – брати чи не брати участі в політиці, то реальна політична активність є середньою. При цьому більшість членів суспільства внутрішньо готові до політичної участі.
Окрім базових типів політичної культури, в межах функціонального підхо-ду вирізняють також проміжні та перехідні типи.
Проміжні типи політичної культури характерні для країн, політичні ре-жими яких мають ряд рис, що притаманні різним режимам. Так, політичні режими Польщі в часи Владіслава Гомулки та Угорщини в часи Яноша Ка-дара не можна з повним правом віднести ані до тоталітарного, ані до автори-тарного типів. То були тоталітарно-авторитарні режими. Вони втратили вже багато тоталітарних властивостей, але не стали в повній мірі авторитарними. Тоталітарно-авторитарні режими формували й відповідний тип політичної культури. Політична культура Франції в період президентства Шарля де Голля також мала проміжний, авторитарно-демократичний характер. В ній було чимало елементів авторитаризму, але зберігалося демократичне під-грунтя.
Перехідні типи політичної культури притаманні суспільствам, які знахо-дяться в процесі трансформації – цілеспрямованого переходу від однієї яко-сті до іншої. Перехідний характер мають посткомуністичні суспільства, що трансформуються з тоталітарних у демократичні. В політичній культурі посткомуністичних суспільств зберігаються ще багато тоталітарних нашару-вань, але набирають силу паростки нової,демократичної культури, вини-кають також рецидиви авторитаризму. Політична культура перехідного сус-пільства має гетерогенну структуру.
Структурний підхід до типології політичних культур був обумовлений розробкою поняття домінуючої культури. Американські політологи, які зна-ходилися під впливом праць Алмонда, Пауелла і Верби, звернули увагу на те, що в політичній культурі будь-якого суспільства є утворення, які власти-ві окремим соціально-класовим, етно-національним, релігійно-конфесійним, статево-віковим або територіальним групам. Їх взаємостосунки в різних сус-пільствах неоднакові. У одних суспільствах вони співіснують більш-менш гармонійно, в інших – перебувають в стані конфронтації. Це дало підставу для вирізнення гомогенного та гетерогенного типів в політичній культурі.
Гомогенний тип характеризується тим, що специфічні утворення, які скла-дають політичну культуру суспільства, незважаючи на різницю в поглядах на владу, ставлення до правлячої еліти, мають спільне базове підгрунтя. Такі утворення одержали назву політичних субкультур, а базове підгрунтя –домі-нуючої культури.
Домінуюча культура – це комплекс політико-культурних елементів, які притаманні більшості соціальних груп даного суспільства. Політико-куль-турні утворення, що не мають спільного поля з домінуючою культурою, виз-начаються як контркультури. Домінуюча культура виконує інтегративну функцію стосовно політичної системи. Політичні структури, які не додер-жуються принципів домінуючої культури, розглядаються як антисистемні. Наявність домінуючої культури надає політичній культурі суспільства гомо-генний (цільний) характер.
Гетерогенний тип характеризується відсутністю домінуючої культури. Не маючи спільного підгрунтя, політичні культури різних соціальних груп протистоять одна одній. Гетерогенна політична культура детермінує соці-альні, етнічні, релігійні та інші політичні конфлікти. Вона народжує тен-денції дестабілізації політичної влади, дезінтеграції політичної системи сус-пільства.
Комунікативний підхід до типологізації політичних культур багато в чому був визначений працею англійського політичного мислителя Карла Поппера “Відкрите суспільство та його вороги”. У ній автор протиставив “закритим суспільствам”, культура яких консервативна, грунтується на колективній відповідальності, обтяжена великою кількістю усіляких табу, законів і зви-чаїв і тому закрита для зовнішнього впливу та прогресу, “відкриті сус-пільства”, де право прийняття особистих рішень, особиста свобода та осо-биста відповідальність громадян визначають динамізм розвитку та відкри-тість їх культури. Методологія Поппера дала підставу для вирізнення в по-дальшому закритого та відкритого типів політичної культури.
Закрита політична культура – то замкнутий, зорієнтований тільки на вла-сні локальні цінності, зразки та норми, тип. Для нього характерний тради-ціоналізм політичної свідомості та поведінки. Закриті політичні культури не спроможні до скільки-небудь продуктивного обміну цінностями з іншими політико-культурними системами. Закритий тип політичної культури прита-манний для патріархальних та тоталітарних суспільств.
Відкрита політична культура характеризується спроможністю до комуні-кації. Відкриті культури порівняно легко вбирають у себе інокультурний досвід. Вони здатні до новацій та модернізації. Відкритий характер мають політичні культури демократичних суспільств, що обумовлює динамічність і еволюційність їх розвитку.
Багатоманітність методологічних підходів до типологізації політичної ку-льтури та множинність її типів відбивають усю складність політико-куль-турного феномену. Являючи собою архіскладне структурне утворення, полі-тична культура будь-якого суспільства своїми конструюючими атомарними елементами має політичну свідомість та політичну поведінку кожного з його членів. Як людина поводить себе в політиці, які особливості мають її полі-тична свідомість і поведінка – це багато в чому визначається процесом полі-тичної соціалізації.
2. Політична соціалізація як політико-культурний процес.
2.1.Сутність і детермінанти політичної соціалізації.
У політично організованих суспільствах людина завжди вільно чи невіль-но залучена до системи політичних стосунків, є носієм політичної культури. Перманентний процес залучення людини до політичної системи, формуван-ня в неї певного ставлення до влади та політичної активності на грунті засвоєння змісту політичної культури суспільства й самостійного осмис-лення сутності соціального буття одержав назву політичної соціалізації.
Політична соціалізація є однією зі складових загального процесу соціалі-зації людини. Процес залучення індивіда до політичної системи завжди від-бувається в контексті його залучення до системи суспільних стосунків у ці-лому. Засвоюючи через соціальне спілкування й виховання та розвиваючи в міру індивідуальних здібностей соціально-культурний досвід, індивід зас-воює й розвиває навички, знання, норми, цінності і традиції політичної сис-теми.
За своїм змістом політична соціалізація являє собою двоєдиний процес: переходу вимог політичної системи у внутрішню структуру індивіду та фор-мування активності індивіда стосовно політичної системи. Звідси випли-вають дві основні функції політичної соціалізації.
1) набуття індивідом вміння орієнтуватися в політичному просторі;
2) набуття їм навичок виконувати певні ролі у політичній системі.
Ролі, які виконує людина у політичній системі, можуть бути найрізнома-нітнішими: підданий, виборець, компетентний спостерігач, компетентний критик, функціонер політичної партії або політизованої громадської органі-зації, державний чиновник, політичний діяч, політичний лідер тощо. Спро-можність їх виконання в політичній системі багато в чому залежить від міри та характеру політичної соціалізації особи.
Міра політичної соціалізації окремої людини індивідуальна. Але разом з тим вона внутрішньо детермінована дією трьох перемінних: 1) віку людини; 2) наявності в неї того або іншого суб‘єктивного досвіду; 3) здібністю до самостійних форм мислення та поведінки в царині політики. Комплексний вплив означених чинників визначає стадію політичної соціалізації.У полі-тичній теорії найчастіше вирізняють дві основні стадії: первинну та вто-ринну.
На первинній стадії формується початкове ставлення до сфери політики через сприйняття політичної інформації за допомогою думок і оцінок ото-чуючих, персоналізацію політичних образів, появу першого самостійного досвіду взаємодії з владою. Зміст первинної стадії становить засвоєння інди-відом політичних цінностей, установок, норм, орієнтацій, що були вироблені суспільством; закріплення у структурі індивіду стереотипів політичної куль-тури суспільства.
Вторинна стадія пов‘язана з розширенням самостійного політичного дос-віду, з вмінням робити індивідуальні політичні висновки, формувати пози-ції, що спроможні протистояти тиску колективної думки, з участю у спеціа-лізованих політичних об‘єднаннях і організаціях. Вторинна соціалізація ха-рактеризує становлення індивідуальної політичної культури особи, її спро-можність до самостійного вироблення політичних цінностей, установок, норм, орієнтацій.
У процесі політичної соціалізації на формування свідомості та поведінки людини впливає велика кількість як об‘єктивних, так і суб‘єктивних чинників. Усі чинники політичної соціалізації можна умовно поділити на власне й невласне політичні.
Як невласне політичні виступають такі чинники, які перебувають поза ме-жами політичної системи, але одночасно здійснюють істотний вплив на про-цес політичної соціалізації, обумовлюючи формування певних тенденцій по-літичної свідомості та поведінки громадян. До них слід віднести: рівень ма-теріального добробуту, спосіб життя, моральне здоров‘я суспільства, вели-ких та малих соціальних груп, до яких залучено індивіда.
Як власне політичні виступають такі чинники, які визначають процес полі-тичної соціалізації зсередини політичної системи: характер політичного ре-жиму, єміст політичних норм, якість політичної інформації тощо.
Процес політичної соціалізації детермінують чинники різного соціального рівня. На макросоціальному рівні суттєвий вплив на формування стереотипів політичної культури, вини-кають також рецидиви авторитаризму. Політична культура перехідного сус-пільства має гетерогенну структуру.
Структурний підхід до типології політичних культур був обумовлений розробкою поняття домінуючої культури. Американські політологи, які зна-ходилися під впливом праць Алмонда, Пауелла і Верби, звернули увагу на те, що в політичній культурі будь-якого суспільства є утворення, які власти-ві окремим соціально-класовим, етно-національним, релігійно-конфесійним, статево-віковим або територіальним групам. Їх взаємостосунки в різних сус-пільствах неоднакові. У одних суспільствах вони співіснують більш-менш гармонійно, в інших – перебувають в стані конфронтації. Це дало підставу для вирізнення гомогенного та гетерогенного типів в політичній культурі.
Гомогенний тип характеризується тим, що специфічні утворення, які скла-дають політичну культуру суспільства, незважаючи на різницю в поглядах на владу, ставлення до правлячої еліти, мають спільне базове підгрунтя. Такі утворення одержали назву політичних субкультур, а базове підгрунтя –домі-нуючої культури.
Домінуюча культура – це комплекс політико-культурних елементів, які притаманні більшості соціальних груп даного суспільства. Політико-куль-турні утворення, що не мають спільного поля з домінуючою культурою, виз-начаються як контркультури. Домінуюча культура виконує інтегративну функцію стосовно політичної системи. Політичні структури, які не додер-жуються принципів домінуючої культури, розглядаються як антисистемні. Наявність домінуючої культури надає політичній культурі суспільства гомо-генний (цільний) характер.
Гетерогенний тип характеризується відсутністю домінуючої культури. Не маючи спільного підгрунтя, політичні культури різних соціальних груп протистоять одна одній. Гетерогенна політична культура детермінує соці-альні, етнічні, релігійні та інші політичні конфлікти. Вона народжує тен-денції дестабілізації політичної влади, дезінтеграції політичної системи сус-пільства.
Комунікативний підхід до типологізації політичних культур багато в чому був визначений працею англійського політичного мислителя Карла Поппера “Відкрите суспільство та його вороги”. У ній автор протиставив “закритим суспільствам”, культура яких консервативна, грунтується на колективній відповідальності, обтяжена великою кількістю усіляких табу, законів і зви-чаїв і тому закрита для зовнішнього впливу та прогресу, “відкриті сус-пільства”, де право прийняття особистих рішень, особиста свобода та осо-биста відповідальність громадян визначають динамізм розвитку та відкри-тість їх культури. Методологія Поппера дала підставу для вирізнення в по-дальшому закритого та відкритого типів політичної культури.
Закрита політична культура – то замкнутий, зорієнтований тільки на вла-сні локальні цінності, зразки та норми, тип. Для нього характерний тради-ціоналізм політичної свідомості та поведінки. Закриті політичні культури не спроможні до скільки-небудь продуктивного обміну цінностями з іншими політико-культурними системами. Закритий тип політичної культури прита-манний для патріархальних та тоталітарних суспільств.
Відкрита політична культура характеризується спроможністю до комуні-кації. Відкриті культури порівняно легко вбирають у себе інокультурний досвід. Вони здатні до новацій та модернізації. Відкритий характер мають політичні культури демократичних суспільств, що обумовлює динамічність і еволюційність їх розвитку.
Багатоманітність методологічних підходів до типологізації політичної ку-льтури та множинність її типів відбивають усю складність політико-куль-турного феномену. Являючи собою архіскладне структурне утворення, полі-тична культура будь-якого суспільства своїми конструюючими атомарними елементами має політичну свідомість та політичну поведінку кожного з його членів. Як людина поводить себе в політиці, які особливості мають її полі-тична свідомість і поведінка – це багато в чому визначається процесом полі-тичної соціалізації.
2. Політична соціалізація як політико-культурний процес.
2.1.Сутність і детермінанти політичної соціалізації.
У політично організованих суспільствах людина завжди вільно чи невіль-но залучена до системи політичних стосунків, є носієм політичної культури. Перманентний процес залучення людини до політичної системи, формуван-ня в неї певного ставлення до влади та політичної активності на грунті засвоєння змісту політичної культури суспільства й самостійного осмис-лення сутності соціального буття одержав назву політичної соціалізації.
Політична соціалізація є однією зі складових загального процесу соціалі-зації людини. Процес залучення індивіда до політичної системи завжди від-бувається в контексті його залучення до системи суспільних стосунків у ці-лому. Засвоюючи через соціальне спілкування й виховання та розвиваючи в міру індивідуальних здібностей соціально-культурний досвід, індивід зас-воює й розвиває навички, знання, норми, цінності і традиції політичної сис-теми.
За своїм змістом політична соціалізація являє собою двоєдиний процес: переходу вимог політичної системи у внутрішню структуру індивіду та фор-мування активності індивіда стосовно політичної системи. Звідси випли-вають дві основні функції політичної соціалізації.
1) набуття індивідом вміння орієнтуватися в політичному просторі;
2) набуття їм навичок виконувати певні ролі у політичній системі.
Ролі, які виконує людина у політичній системі, можуть бути найрізнома-нітнішими: підданий, виборець, компетентний спостерігач, компетентний критик, функціонер політичної партії або політизованої громадської органі-зації, державний чиновник, політичний діяч, політичний лідер тощо. Спро-можність їх виконання в політичній системі багато в чому залежить від міри та характеру політичної соціалізації особи.
Міра політичної соціалізації окремої людини індивідуальна. Але разом з тим вона внутрішньо детермінована дією трьох перемінних: 1) віку людини; 2) наявності в неї того або іншого суб‘єктивного досвіду; 3) здібністю до самостійних форм мислення та поведінки в царині політики. Комплексний вплив означених чинників визначає стадію політичної соціалізації.У полі-тичній теорії найчастіше вирізняють дві основні стадії: первинну та вто-ринну.
На первинній стадії формується початкове ставлення до сфери політики через сприйняття політичної інформації за допомогою думок і оцінок ото-чуючих, персоналізацію політичних образів, появу першого самостійного досвіду взаємодії з владою. Зміст первинної стадії становить засвоєння інди-відом політичних цінностей, установок, норм, орієнтацій, що були вироблені суспільством; закріплення у структурі індивіду стереотипів політичної куль-тури суспільства.
Вторинна стадія пов‘язана з розширенням самостійного політичного дос-віду, з вмінням робити індивідуальні політичні висновки, формувати пози-ції, що спроможні протистояти тиску колективної думки, з участю у спеціа-лізованих політичних об‘єднаннях і організаціях. Вторинна соціалізація ха-рактеризує становлення індивідуальної політичної культури особи, її спро-можність до самостійного вироблення політичних цінностей, установок, норм, орієнтацій.
У процесі політичної соціалізації на формування свідомості та поведінки людини впливає велика кількість як об‘єктивних, так і суб‘єктивних чинників. Усі чинники політичної соціалізації можна умовно поділити на власне й невласне політичні.
Як невласне політичні виступають такі чинники, які перебувають поза ме-жами політичної системи, але одночасно здійснюють істотний вплив на про-цес політичної соціалізації, обумовлюючи формування певних тенденцій по-літичної свідомості та поведінки громадян. До них слід віднести: рівень ма-теріального добробуту, спосіб життя, моральне здоров‘я суспільства, вели-ких та малих соціальних груп, до яких залучено індивіда.
Як власне політичні виступають такі чинники, які визначають процес полі-тичної соціалізації зсередини політичної системи: характер політичного ре-жиму, єміст політичних норм, якість політичної інформації тощо.
Процес політичної соціалізації детермінують чинники різного соціального рівня. На макросоціальному рівні суттєвий вплив на формування стереотипів політичної свідомості та поведінки громадян справляють пануючі у суспіль-стві соціально-економічні стосунки, специфіка етно-національного та релі-гійно-конфесійного спілкування, характер політичної влади, зміст націо-нальної культури. На мезосоціальному рівні такими чинниками є становище певних соціально-класових, етнічних, конфесійних, професійних, територі-альних, статево-вікових та інших великих соціальних груп у суспільстві, їх культурні традиції. На мікросоціальному рівні процес політичної соціалізації багато в чому залежить від родинних традицій, стосунків на роботі, специ-фіки неформального спілкування тощо. В останній час у зв‘язку з розвитком тенденцій інтернаціоналізації та глобалізації соціально-економічних, полі-тичних та культурних стосунків, все більший вплив на процес політичної соціалізації здійснюють явища, що відбуваються на мегасоціальному рівні, – рівні розвиток економічної кооперації, політична інтеграція, регіональні та глобальні конфлікти і кризи тощо.
Слід зауважити, що чинники різних соціальних рівней неоднаково впли-вають на конкретних індивидів та різні соціальні групи.
| 1 | 2 | 3 | 4 | след. → |
