Рефераты
Видео уроки
ВУЗы Украины
Мир
Рефератов
Рефератов
Отзывы о ВУЗах
Каталог одежды
Клиники Киева
|
Большая база бесплатных русских и украинских рефератов
Доклады, сочинения, контрольные работы, экзаменационные билеты и шпаргалки/шпоры Коллекция курсовых и дипломных работ для студентов |
Рефераты по Політологія
Суб’єкти сучасної Української політики в Інтернет та вплив мережі на формування їхнього політичного іміджу
“Києво-Могилянська академія”
Реферат
З політології
На тему:
Суб’єкти сучасної Української політики в Інтернет та вплив мережі на формування їхнього політичного іміджу.
Виконав:
Студент ФСНТ-1, група 1
Бистряков Кирил Андрійович
Перевірив:
Старший викладач
Могилевська Вікторія Петрівна
Київ 2000
Зміст
Зміст.....................................................................................2
1. Вступ............................................................................3
2. Політика в Уанеті.......................................................3
3. Сучасні політики в Інтернет
та закономірності їх приходу до мережі...............6
4. Висновки...................................................................19
5. Ресурси......................................................................21
1. Вступ
На порозі третього тисячоліття в світі відбувається нова технологічна революція. Україна поставлена перед вибором: або безнадійне відставання, або рух на випередження. Другий шлях єдино перспективний, він дає нам шанс не залишитися на узбіччі світового розвитку. Успіх цього напряму досягається, як правило, за рахунок «точкової концентрації» найбільш ефективно працюючого потенціалу суспільства, при цьому ставка робиться на інтелектуальний продукт. Там, де «сектори зростання» діють уже не один рік, досягнуті вражаючі результати. Наприклад, Індія, яку прийнято було вважати країною третього світу, перетворюється в «економічного тигра» завдяки успішній реалізації концепції програмно-технологічних парків. У державі нараховується 1,8 тис. фірм- розробників програмного забезпечення, в 1998 році Індія виробила 16,7% усього програмного забезпечення в світі. За оцінками експертів, індійський ринок буде одним із найбільш динамічних у майбутньому десятилітті. У США успішно функціонує легендарна Силіконова Долина в Каліфорнії. Це світовий центр комп’ютерного, програмного та Інтернет-бізнесу, на який припадає 20% світового виробництва обчислювальної техніки. У Силіконовій Долині працює один мільйон чоловік, причому 400 тис. мають, як мінімум, ступінь бакалавра.
Закономірно виникає питання: чи здатна повторити подібні стратегії соціально-економічного менеджменту Україна?
Це питання протягом достатньо великого проміжку праці було дуже популярним. Одним з найкращих, на мою думку, головні аспекти цього питання були висвітлені Євгеном Уткіним (головою корпорації «Квазар-Мікро»). Чому саме ним? Бо власне корпорація «Квазар-Мікро» виступила з ініціативою створення Української Хай-Тек Зони /hi-tech zone ua/ для українських розробників програмного забезпечення і Інтернет технологій. Основною метою проекту є підтримка та збереження вітчизняного інтелектуального потенціалу в сфері інформаційних технологій. Ідея проекту вже знайшла підтримку компанії «Інтел», а «Квазар-Мікро» збирається виступити постачальником технологій для майбутніх технопарку та бізнес-інкубатора. При оптимальних умовах проект може бути реалізований протягом декількох місяців.
2. Політика в Уанеті.
Так, дійсно – Україна стала активним учасником комп’ютерної революції, але чи в усіх її аспектах? Інтернет з’явився в нашій країні вже давно, і, звичайно, першими з’являлися ресурси пов’язані з комп’ютерною технікою. З плином часу колекція тематичних ресурсів поповнювалася: З’являлися розважальні ресурси, фінансові, і згодом політичні. Поряд с цим з’являлися різні системи підрахунку кількості та аудиторії відвідувачів кожного типу ресурсів, і ця система показала, що про політику в Уанеті читає аж кожний сотий з тих піввідсотка населення України, що звуться «постійні відвідувачі мережі». Цьому феномену можна дати два пояснення. Перше: політизованість аудиторії Інтернету набагато нижча, ніж у середньому по Україні (що не зовсім правдоподібно). Друге: якість і форма подання політичної інформації на цих сайтах, м’яко кажучи, не сприяють лавиноподібному притоку громадян, які прагнуть політпросвіти (виглядає набагато переконливіше). Можливе третє пояснення — народ і радий був би почитати, та не знає, де — важко визнати спроможним: той, хто шукає, тут обов’язково знайде. Хоча, може, хтось не шукає внаслідок банальних лінощів або ж недостатнього знайомства з інформаційно-пошуковими можливостями Уанету. Аналогічна проблема слабкої відвідуваності характерна й для щоденних інтернет-газет, в яких, крім іншого, розповідається й про політику. Хоча тут, звичайно, картина дещо приємніша — не політикою єдиною живуть їхні читачі. Наприклад на сайті ProUa з’явилися рейтинги провідних мережевих ЗМІ з «політичним ухилом» у період з 17 вересня по 5 листопада. За цими даними, за неповнi два місяці рейтинг у Кореспондент. Net зріс на 146%, ProUa — на 55% і «Української правди» — на 54%. Цифри вражають. Доки не переведеш їх у кількість реальних відвідувань. Виявляється, що максимальний результат — це 1645 відвідувачів у Uatoday в один зі «щасливих» для неї днів. З 250 тисяч постійних відвідувачів мережі і 100—150 тисяч тих, хто періодично заходить. Отже спробуємо докладніше розглянути причину такого низького рейтингу саме політичних сайтів – саме тих які цікавлять нас як об’єкт дослідження. Політичні сайти та, з деякими обмовками, громадсько-політичні газети в Уанеті можна порівняти з «гуртками за інтересами», до яких входять самі видання та їхні читачі. В цьому сенсі наші проекти скоріше можна назвати камерними віртуальними театрами, ніж форумами для широкого спілкування. Це такі собі центри так званого інтернет-співтовариства, що формується й має свої принципи спілкування, свою аудиторію, цікаві для себе теми. Або, іншими словами, Інтернет-касти, слабо відкриті для широкого проникнення ззовні. У цьому, мабуть, полягає відмінність українських проектів від тих же російських: навіть у Gazeta.Ru аудиторія на один-два порядки більша, ніж у наших газет. І річ, мабуть, не лише в тому, що аудиторія Рунету набагато численніша, ніж Уанету: кількість 20—30 тисяч щоденних відвідувачів автоматично передбачає відмову від «камерного» принципу спілкування та вихід на якісно інший рівень. Головне — це принцип: або створення проекту, націленого на вихід з мережевого простору й реальний вплив на реальне ж життя, або створення у віртуальному просторі «езотеричного» гуртка за інтересами, де головне — виговоритися авторам, злити замовлений компромат, поспілкуватися з «близькими по духу» і т. Ін. Як приклад того, що з’являється на політсайтах в Уанеті, візьмемо кілька публікацій лідера — видання Part.org.ua, яке по рейтингу Ping’а в розділі «Політика» посідає перше місце. Головною новиною минулого тижня для українських політичних інтернет-видань, звичайно ж, були вибори в Америці. Всі вони невтомно пояснювали своїм читачам значення окремо взятого штату Флорида для долі демократичної Америки та всього світу загалом. І України передусім. Але найбільш цікавий прогноз на тему «Україна та Америка», на мій погляд, з’явився саме на сайті Part.org’а (http://www.part.org.ua/cgi- bin/wdbi.cgi/partorg2/arts-single/query?artsid=443). Автор — експерт агентства гуманітарних технологій Василь Юрчишин — передрік, що у разі приходу до влади Д. Буша на Україну чекають похмурі часи: «традиційно республіканці жорсткіші в підході до фінансової допомоги країнам, які не демонструють явно своєї прихильності до США або декларованих американських цінностей». А Україна, от бiда, «на жаль, не зорієнтована у своїй зовнішній політиці на США». Просто й значуще. Незрозуміло тільки, що там Президент і новий міністр закордонних справ постійно розповідають, що США разом з ЄС і Росією входять у трійку головних стратегічних партнерів України? Та ще декларують прихильність до американських демократичних цінностей. З другого боку, Україна, «що не орієнтується на США», якимось чином примудрилася посісти третє місце в списку країн-донорів американської допомоги. Гарно виходить: ми відкидаємо їхні цінності й повертаємося до них, скажімо так, спиною, а вони нам за це — гроші. Напевно, так виглядає милосердя по-американському.
Проте в американців, на думку автора, є ще одна вагома причина посилити позиції: Україна — корумпована країна, а допомогу таким треба урізати. Про що неодноразово зазначалося під час виборів. Звичайно, американські президенти і претенденти ніколи ще не боролися з корупцією. Просто вони передвиборні обіцянки виконували. Але, може, всі ці «аргументи» потрібні автору лише для того, щоб підтвердити свої теорії? Виявляється, «ми вже, нарешті, починаємо розуміти, що ніхто й ніщо нам не допоможе в нашому економічному відродженні, якщо ми самі, як свого часу перші американські піонери, не навчимося виживати в несприятливому, а часом і агресивному, навколишньому середовищі». Майже як у пісні: «Никто не даст нам избавленья, ни бог, ни янки, ни герой — добьемся мы освобожденья своею собственной рукой». Рецепти для «українського дива» автор винаходить такі: якомога скоріша чесна грошова приватизація, створення ринкових і неринкових інститутів (і, передусім, таких, що забезпечують захист прав власності і прав кредитора), стабільного законозабезпеченого інвестиційного середовища. Якщо зробимо так, авторитетно заявляє В. Юрчишин, то кредитори самі благатимуть нас взяти гроші й пропонувати умови одна вигідніша за іншу.
Я вважав за необхідне зупинитися на цьому матеріалі для того, щоб подати приклад інформації поданої на цьому ресурсі, представнику, як вже було зазначено, першої десятки найкращих. Але насправді тут можна знайти не лише вузько політичні події. От, наприклад, тут же міркування Сергія Дацюка про те, «звідки є пішла» українська мова з усіма своїми проблемами. На думку автора, «проблема української мови вийшла на передній план ідеологічної боротьби з політичних міркувань конкретного історичного періоду — вона продиктована відторгненням України від радянської імперії. Але відтоді, як це відторгнення сталося, сама мовна проблема змінює свої ідеологічні контури й виявляється вкоріненою в глибинні основи культури». Використовуючи принципи лінгвістичного аналізу, автор принагiдно визначає, хто такий українець: «нормальною ситуацією в Україні вважається вільне володіння, вільний перехід з мови на мову (англійську, російську, українську) десятки й сотні разів на день. Українець — це людина, котра володіє двома слов’янськими мовами й ще якоюсь європейською». Оце так «матерые человечища»: в нашому житті пощастить, якщо зустрінеш людину, яка грамотно спілкується хоча б однією мовою. А тут таких собі «українців» доволі багато у віртуальному політпросторі! Але, напевно, ця каста ретельно переховується, тому що іншим українцям про підвид «українців», описаних С. Дацюком, нічого не відомо.
Крім того, хоча ми й не здогадуємося, але насправді ми перебуваємо напередодні великого стрибка в глибини світової цивілізації: «Україна більш готова до приходу англійської мови в країну, ніж Росія, оскільки в моральному плані українцеві легше пережити засилля англійської мови, ніж російської». Не інакше як найближчим часом на нас чекає хвиля вимог ввести в країні англійську мову як державну. Тому що морально підготовленому «пересічному українцю» незабаром набридне переходити сотні разів на день з чудової англійської на не менш чудовий суржик.
Стаття по-своєму звичайно корисна й гарно написана, але чи є вона умісною на сайті присвяченому політичному життю країни, та ще й в розділі «Новини» - це ще питання. Все ж зростання аудиторії Уанету неминуче позначається на збільшенні кiлькостi відвідувань як мережевих, так і оф-лайнових ЗМІ, що мають web-версії. Так, за півтора року після створення мережевої версії «Дня» (3 квітня 1998 року) її аудиторія збільшилася з декількох сотень відвідувачів до двох тисяч. Максимальне число відвідувачів на сайті «Дня» було зареєстроване 26 жовтня 1999 року — 2195. Цей показник тривалий час не могло побити жодне мережеве видання. Найцікавішим є те, що мережеву версію «Дня» більше читають у США, ніж в Україні: число відвідувачів із комерційних та освітніх установ Сполучених Штатів становить 19,62%, а з України — 16,09%. «День» в Інтернеті читають не лише в Європі, Америці й Росії, але й в таких «екзотичних» країнах як Індонезія, Домініканська Республіка, Кувейт, Нігерія та інші. І так само стосовно рейтингу більшості політичних ресурсів. Отже виникає цілком слушне питання – якщо й створюється політичний ресурс, то яка є вірогідність того, що він знайде свою аудиторію, а якщо розглянути це питання в трохи вужчому аспекті – чи знайде відвідувач сайту присвяченого конкретній людині – політику ту інформацію заради якої він туди прийшов, і яке враження створить те, що він зможе там прочитати. Тобто наскільки впливає Інтернет на створення іміджу окремо взятого політика?
3. Сучасні політики в Інтернеті та закономірності їх приходу до мережі.
Будь яка людина звичайно піклується про те, як його оцінюють інші. Тим більше, якщо він - публічний політик. Усілякі рейтинги популярності за останні роки вже порядком набридли. Тим більше ті, котрі зроблені мало- професійно і часто виглядають ангажованими й упередженими. На початку червня відбулася презентація нових підходів у дослідженні українських політиків, організована київським Агентством Гуманітарних Технологій. Як акцентували організатори, Агентство спробувало зробити принципово інше, чим просте визначення рейтингу. Головною задачею їхнього дослідження було проаналізувати образ політика через ряд обраних характеристик і оцінити образи сьогоднішніх політиків по цих характеристиках шляхом опитування більш п'ятдесятьох головних редакторів і журналістів ведучих київських видань.
Усього було оцінено 26 відомих політиків, що найбільше часто згадуються в пресі. Тут я навожу лише перших трьох з них:
Леонід Кучма
Лідируючою рисою образа є авторитетність. Крім того, найчастіше одержувало вищу оцінку реформаторство Президента. Учасниками опитування також високо був оцінений патріотизм і професіоналізм Леоніда Кучми.
Нейтрально оцінювалися інтелектуальність і харизматичність цього політика. Досить низьку оцінку одержала відкритість Леоніда Даниловича і здатність стати політиком нового покоління.
Іван Плющ
В образі Івана Степановича найбільш високу оцінку одержали такі риси образа, як патріотизм відкритість і авторитетність. Нейтральну оцінку журналісти поставили харизматичності керівника Верховної Ради.
Середню оцінку одержали реформаторство, інтелектуальність і патріотизм Івана Плюща. Здатність спікера стати політиком нового покоління найчастіше оцінювалася як нульова.
Олександр Волков
Олександр Михайлович одержав досить високу оцінку харизматичності і максимальну - авторитетності. У той же час по патріотичності і відкритості в нього навряд чи не найнижчі показники.
Середню оцінку одержали такі риси, як реформаторство, інтелектуальність професіоналізм і здатність стати політиком нового покоління.
Хто ж перший ?
Результати дослідження образів політиків показали, що лідируюче положення по сукупній оцінці різних характеристик безсумнівним лідером є прем'єр-міністр Віктор Ющенко. Він лідирує практично за всіма показниками, уступаючи в харизматичності лише Наталії Вітренко. Безсумнівними патріотами вважаються Леонід Кравчук і Леонід Кучма. По чесності і відкритості перед усіх, після прем'єра, члени його кабінету - Юрій Єхануров і Сергій Тігіпко.
По авторитетності позиції прем'єр-міністра і Президента безсумнівні. Реформаторами і професіоналами залишаються практично всі члени уряду, відповідаючи і чеканням «політиків нового покоління». До розряду інтелектуалів експерти віднесли Віктора Ющенко, Сергія Терьохіна і Сергія Тігіпко. Політик з найбільш стійким образом - Олександр Мороз.
Така оцінка українських політиків - одна з перших, однак можна сподіватися, що даний тип періодичного дослідження стане важливим інструментом незалежної оцінки образів українських політиків, адже образ політика - єдина реальність, що пізнають виборці, що роблять свій вибір. суб'єкти але тут ми бачимо лише, так би мовити, їх “пасивну” наявність. Цей рейтинг було проведено перед виборами і більше не було повторено, хоча в цьому був би певний сенс. І взагалі то відображення політичного життя країни в мережі на мою думку позитивним чином вплинуло б на розвиток Української політики як такої. До того ж самого висновку прийшов “Комітет виборців України”, який створив портал (до речі, перший дійсно політичний) «Політична Україна». Цей портал є частиною інформаційного проекту, який втілюється в життя КВУ при сприянні Британського посольства. Адреса цього порталу www.polit.com.ua. Даний сервер містить довідкову та інформаційну частини, на яких усі користувачі мережі Інтернет, а найперше політики, громадські діячі, журналісти, зможуть знайти майже усю потрібну інформацію, що стосується політичного життя держави, щоденних новин про діяльність Верховної Ради, та регіональних новин. Щодо довідкової частини, то на ній міститься інформація про всеукраїнські, регіональні громадсько-політичні організації, партії, довідки про підприємства, засоби масової інформації, і персоналії (тут ми знову бачимо ту «пасивну» наявність, хоча і інформації поданої там не так багато). Особливість “Політичної України” полягає у тому, що кожен бажаючий може занести власне повідомлення в будь-який розділ. Загалом, сервер “Політична Україна” серед подібних довідково-інформаційних всеукраїнських порталів у рейтингу відвідуваності займає друге місце.
Отже, на перший погляд здається, що в сучасному політичному Уанеті «лиць» немає. Але чи це дійсно так? Після досить таки кропіткого пошуку мною було знайдено декілька сайтів наших Українських політиків. Але, нажаль, їх не так багато як того не стільки хотілося б, скільки було б потрібно, та ще й досі поява нових викликає певні почуття у українських журналістів. Як, наприклад, тоді, у жовтні минулого року, коли відгукнувшись на появу сайта (але, скоріше, не сайту а просто інформаційної сторінки) Євгенія Марчука в Інтернет, газета (а скоріше навіть Веб-видавництво) "День" процитувала його слова: "Прихід в Інтернет українських політиків зробить її (політику) більш відкритої і доступний рядовим громадянам країни, а також змусить політиків зрозуміти, що вони знаходяться перед усім світом і повинні бути готові відповідати на будь-які питання". Тоді багато говорили про поширення практики використання Інтернет для публікації "гарячих" матеріалів, що "поява Інтернет знаменувала зникнення тоталітаризму як теоретичної можливості для суспільств, що досягли визначеного рівня економічного і технічного розвитку". З тих пір пройшло вже декілька років, чималий термін. Але чи багато було зроблено з того, що було пророчено? На жаль, владу імущі, виявилися байдужі до можливостей, наданих Інтернетом. З політиків першої десятки у 1998 році, власні інформаційні ресурси в мережі мав, слідом за Марчуком (сайт якого виник першим), тільки Мороз. Про що говорити, якщо ще й досі не вийшов сайт адміністрації Президента, який вже другий рік знаходиться у стадії розробки. Відповідні служби Верховної Ради демонструють куди більший професіоналізм в цьому плані, бо сайт Верховної ради виник чи не найпершим серед українських політичних сайтів.І ось виникає питання: навіщо нам численні і недешеві структури на зразок Національного агентства по інформатизації. По мережі йде чутка, що сайт Леоніда Кучми вже готовий і обійшовся він бюджету у 120 тисяч доларів, але адміністрація ніяк не визначиться зі змістом - яку інформацію можна розміщати, а яку - ні. Важко не погодитися з думкою, що головна причина байдужості українських політиків до Інтернет у наступному: "за для відщипування “діточкам на цукерки" від бюджетних потоків Інтернет не потрібний. Там роль грають зовсім інші механізми..." (“День”). Відкритість, органічно властивий Інтернет, більшості наших політиків і даром не потрібна, навіть шкідлива. І тон тут, як ні сумно, але доведено фактами, задає сам Президент.
Але власних сайтів не мають навіть ті, кому, як здавалося, це конче необхідно – тобто громадянські об”єднання, партії та інші структури. Так, деяка кількість інформаційних ресурсів, присвячених їхній діяльності є. Але кількість та якість настільки малі.... Дані рейтингової системи PING дуже красномовні: з декількох десятків сайтів хоч скільки-небудь помітний інтерес викликають буквально пара-трійка, причому "помітний" - це від сили півсотні відвідувачів за день(“нормальний” рейтинг сайту вважається вищим за 500 чол./день). У чому причина? Схоже, у пропонованій інформації. Візьмемо, наприклад, сайт "Об'єднаного прес-центру "Выборы 99" . Організаторами цього ресурси було визначено його мету як: “... - створення недержавного, позапартійного, позаблокового прес-центру для оперативного, неупередженого й об'єктивного висвітлення ходу виборчої боротьби, нагромадження, аналізу і надання ЗМІ й окремим журналістам достовірної інформації про виборчий процес у всіх регіонах України". Виходячи з дизайну сайту та взагалі його зовнішнього вигляду, грошей для його створення витрачається чимало. І який же був результат? "Аналіз даних соціологічного дослідження показав, що у випадку виборів президента України прямим голосуванням лідером серед кандидатів на цю посаду є діючий президент України Леонід Кучма. За його кандидатуру готові проголосувати 19,6% опитаних". Наведені результати опитувань, надані фірмою "Социс-Геллап", згідно яким, знов-таки, Леонід Кучма перед на білому коні, Наталя Вітренко на другому місці, і т.д..
Але певне непорозуміння чекає нас прямо на тому ж сайті - кожен бажаючий може взяти участь у віртуальному голосуванні на ту ж саму тему. І подивитися результат: Євгеній Марчук - 37.9%, Олександр Мороз - 22.4%, Леонід Кучма - 8.6%, тобто результати зовсім інші. Одразу спадає на думку питання - відкіля така волаюча різниця? Але жодних коментарів організаторів проекту ми не бачимо. Але є певний недолік опитувань в Інтернет - занадто вузька і специфічна аудиторія. Але в них є одне величезне принципове достоїнство - повна прозорість. Тобто проголосував - відразу побачив, як додалася одиничка на користь "твого" кандидата. Але занадто багато тоді було свідчень на користь того, що "дані" цих, так би мовити, соціологічних досліджень фальсифікуються на користь одного з кандидатів. А отже одним з головних недоліків цієї системи це несвоєчасна (а іноді і зовсім її відсутність)реакція на запитання щодо цього простих користувачів. Ще один приклад аналізу - проект "Антикандидат" . Анонімна група не скупиться на слова, вони визначають свою мету так: "...наповнювати інформаційний простір матеріалами, які б спонукали виборців віддати переваги кандидату, що вже визначився з геополітичними оріентирами, знає проблеми, має реальний міжнародний імідж, вміе співпрацювати з фахівцями світового рівня... Відкрита інформація ..без прямого навязування оцінок... Шлях у нас один - людська гідність, статок - ... мати вибір, гідний громадянина України".
На перший погляд здається, люди які створювали цей ресурс постаралися, зібравши чималі “досьє” на претендентів (наприклад – Марчук: біля 76 000 друкованих знаків, А. Мороз: 40500 знаків). Однак виявилося, що авторами були просто взяти уривки статей, критичних матеріалів, іноді навіть не відредагованих, просто зібраних в одну купу. По 35-40 тисяч символів присвячений Вітренко і Симоненко. Аналіз розділу "Президент України Леонід Данилович Кучма" з огляду на попередньо-прочитані, несподіванок не приніс: нічого гострого, критичного там нема і закінчується це все так "...Підсумки опитування читачів показали: 67% - за Кучму...". І знову та ж парадоксальна ситуація - результати віртуальних голосувань, з якими можна ознайомитися на сайте, демонструють зовсім іншу картину. На питання "Хто буде наступним Президентом України?" тільки 10% опитаних відповідають "Кучма". Більшість віддає перевагу Морозові і Симоненко. На питання: "Хто з кандидатів у Президенти приніс найбільшу користь Україні?" - знову-таки тільки 9.5% опитаних назвали нинішнього Президента. Перші три місця розділили Марчуку, Мороз і Симоненко. Після ознайомлення з цим сайтом виникає чітке враження, що авторами даного є скоріш за все націонал-демократи. Висновки, які можна зробити щодо цих двох, схожих по суті та напрямленості ресурсів, такі:
* Існує інтерес до Інтернет як до механізму створення відкритого цивільного суспільства з боку найбільш активної в економічному і політичному плані частини суспільства.
* Інтернет не став і не стане для влади подібним механізмом, поки цим не буде цікавитися влада.
* Громадські організації й об'єднання вже почали процес самоорганізац (до речі, перший дійсно політичний) «Політична Україна». Цей портал є частиною інформаційного проекту, який втілюється в життя КВУ при сприянні Британського посольства. Адреса цього порталу www.polit.com.ua. Даний сервер містить довідкову та інформаційну частини, на яких усі користувачі мережі Інтернет, а найперше політики, громадські діячі, журналісти, зможуть знайти майже усю потрібну інформацію, що стосується політичного життя держави, щоденних новин про діяльність Верховної Ради, та регіональних новин. Щодо довідкової частини, то на ній міститься інформація про всеукраїнські, регіональні громадсько-політичні організації, партії, довідки про підприємства, засоби масової інформації, і персоналії (тут ми знову бачимо ту «пасивну» наявність, хоча і інформації поданої там не так багато). Особливість “Політичної України” полягає у тому, що кожен бажаючий може занести власне повідомлення в будь-який розділ. Загалом, сервер “Політична Україна” серед подібних довідково-інформаційних всеукраїнських порталів у рейтингу відвідуваності займає друге місце.
Отже, на перший погляд здається, що в сучасному політичному Уанеті «лиць» немає. Але чи це дійсно так? Після досить таки кропіткого пошуку мною було знайдено декілька сайтів наших Українських політиків. Але, нажаль, їх не так багато як того не стільки хотілося б, скільки було б потрібно, та ще й досі поява нових викликає певні почуття у українських журналістів. Як, наприклад, тоді, у жовтні минулого року, коли відгукнувшись на появу сайта (але, скоріше, не сайту а просто інформаційної сторінки) Євгенія Марчука в Інтернет, газета (а скоріше навіть Веб-видавництво) "День" процитувала його слова: "Прихід в Інтернет українських політиків зробить її (політику) більш відкритої і доступний рядовим громадянам країни, а також змусить політиків зрозуміти, що вони знаходяться перед усім світом і повинні бути готові відповідати на будь-які питання". Тоді багато говорили про поширення практики використання Інтернет для публікації "гарячих" матеріалів, що "поява Інтернет знаменувала зникнення тоталітаризму як теоретичної можливості для суспільств, що досягли визначеного рівня економічного і технічного розвитку". З тих пір пройшло вже декілька років, чималий термін. Але чи багато було зроблено з того, що було пророчено? На жаль, владу імущі, виявилися байдужі до можливостей, наданих Інтернетом. З політиків першої десятки у 1998 році, власні інформаційні ресурси в мережі мав, слідом за Марчуком (сайт якого виник першим), тільки Мороз. Про що говорити, якщо ще й досі не вийшов сайт адміністрації Президента, який вже другий рік знаходиться у стадії розробки. Відповідні служби Верховної Ради демонструють куди більший професіоналізм в цьому плані, бо сайт Верховної ради виник чи не найпершим серед українських політичних сайтів.І ось виникає питання: навіщо нам численні і недешеві структури на зразок Національного агентства по інформатизації. По мережі йде чутка, що сайт Леоніда Кучми вже готовий і обійшовся він бюджету у 120 тисяч доларів, але адміністрація ніяк не визначиться зі змістом - яку інформацію можна розміщати, а яку - ні. Важко не погодитися з думкою, що головна причина байдужості українських політиків до Інтернет у наступному: "за для відщипування “діточкам на цукерки" від бюджетних потоків Інтернет не потрібний. Там роль грають зовсім інші механізми..." (“День”). Відкритість, органічно властивий Інтернет, більшості наших політиків і даром не потрібна, навіть шкідлива. І тон тут, як ні сумно, але доведено фактами, задає сам Президент.
Але власних сайтів не мають навіть ті, кому, як здавалося, це конче необхідно – тобто громадянські об”єднання, партії та інші структури. Так, деяка кількість інформаційних ресурсів, присвячених їхній діяльності є. Але кількість та якість настільки малі.... Дані рейтингової системи PING дуже красномовні: з декількох десятків сайтів хоч скільки-небудь помітний інтерес викликають буквально пара-трійка, причому "помітний" - це від сили півсотні відвідувачів за день(“нормальний” рейтинг сайту вважається вищим за 500 чол./день). У чому причина? Схоже, у пропонованій інформації. Візьмемо, наприклад, сайт "Об'єднаного прес-центру "Выборы 99" . Організаторами цього ресурси було визначено його мету як: “... - створення недержавного, позапартійного, позаблокового прес-центру для оперативного, неупередженого й об'єктивного висвітлення ходу виборчої боротьби, нагромадження, аналізу і надання ЗМІ й окремим журналістам достовірної інформації про виборчий процес у всіх регіонах України". Виходячи з дизайну сайту та взагалі його зовнішнього вигляду, грошей для його створення витрачається чимало. І який же був результат? "Аналіз даних соціологічного дослідження показав, що у випадку виборів президента України прямим голосуванням лідером серед кандидатів на цю посаду є діючий президент України Леонід Кучма. За його кандидатуру готові проголосувати 19,6% опитаних". Наведені результати опитувань, надані фірмою "Социс-Геллап", згідно яким, знов-таки, Леонід Кучма перед на білому коні, Наталя Вітренко на другому місці, і т.д..
Але певне непорозуміння чекає нас прямо на тому ж сайті - кожен бажаючий може взяти участь у віртуальному голосуванні на ту ж саму тему. І подивитися результат: Євгеній Марчук - 37.9%, Олександр Мороз - 22.4%, Леонід Кучма - 8.6%, тобто результати зовсім інші. Одразу спадає на думку питання - відкіля така волаюча різниця? Але жодних коментарів організаторів проекту ми не бачимо. Але є певний недолік опитувань в Інтернет - занадто вузька і специфічна аудиторія. Але в них є одне величезне принципове достоїнство - повна прозорість. Тобто проголосував - відразу побачив, як додалася одиничка на користь "твого" кандидата. Але занадто багато тоді було свідчень на користь того, що "дані" цих, так би мовити, соціологічних досліджень фальсифікуються на користь одного з кандидатів. А отже одним з головних недоліків цієї системи це несвоєчасна (а іноді і зовсім її відсутність)реакція на запитання щодо цього простих користувачів. Ще один приклад аналізу - проект "Антикандидат" . Анонімна група не скупиться на слова, вони визначають свою мету так: "...наповнювати інформаційний простір матеріалами, які б спонукали виборців віддати переваги кандидату, що вже визначився з геополітичними оріентирами, знає проблеми, має реальний міжнародний імідж, вміе співпрацювати з фахівцями світового рівня... Відкрита інформація ..без прямого навязування оцінок... Шлях у нас один - людська гідність, статок - ... мати вибір, гідний громадянина України".
На перший погляд здається, люди які створювали цей ресурс постаралися, зібравши чималі “досьє” на претендентів (наприклад – Марчук: біля 76 000 друкованих знаків, А. Мороз: 40500 знаків). Однак виявилося, що авторами були просто взяти уривки статей, критичних матеріалів, іноді навіть не відредагованих, просто зібраних в одну купу. По 35-40 тисяч символів присвячений Вітренко і Симоненко. Аналіз розділу "Президент України Леонід Данилович Кучма" з огляду на попередньо-прочитані, несподіванок не приніс: нічого гострого, критичного там нема і закінчується це все так "...Підсумки опитування читачів показали: 67% - за Кучму...". І знову та ж парадоксальна ситуація - результати віртуальних голосувань, з якими можна ознайомитися на сайте, демонструють зовсім іншу картину. На питання "Хто буде наступним Президентом України?" тільки 10% опитаних відповідають "Кучма". Більшість віддає перевагу Морозові і Симоненко. На питання: "Хто з кандидатів у Президенти приніс найбільшу користь Україні?" - знову-таки тільки 9.5% опитаних назвали нинішнього Президента. Перші три місця розділили Марчуку, Мороз і Симоненко. Після ознайомлення з цим сайтом виникає чітке враження, що авторами даного є скоріш за все націонал-демократи. Висновки, які можна зробити щодо цих двох, схожих по суті та напрямленості ресурсів, такі:
* Існує інтерес до Інтернет як до механізму створення відкритого цивільного суспільства з боку найбільш активної в економічному і політичному плані частини суспільства.
* Інтернет не став і не стане для влади подібним механізмом, поки цим не буде цікавитися влада.
* Громадські організації й об'єднання вже почали процес самоорганізації незалежного інформаційного середовища. Процес йде повільно в силу відсутності засобів в організацій, не вбудованих у владу.
А на останнє – зараз цих ресурсів не існує, вони або закриті зовсім, або ведуть на іншу сторінку, зовсім не присвячену політиці.
Отже, вище було розглянуто більше “Об’єктну” частину політичного Уанету ніж “Суб’єктну”. Зараз я спробую дати більш конкретний аналіз ресурсів присвячених конкретним лицям або ними ж створені та спробую простежити закономірності їх виникання та відповідність їх якості експектаціям відвідувачів.
З наближенням виборів ми простежуємо рост активності сучасних політиків в Інтернеті. Виникають сайти Володимира Олійника, Анатолія Матвієнко, Михайла Павловського. Побудовані вони за більш-менш схожою схемою – це біографія кандидата або політика, головні засади його майбутньої діяльності в разі вибору його на посаду Президента України, часто це розділ з фотографіями, секція новин, а взагалі кожний окремий сайт має свої особливості – отже нижче я спробую подати аналіз кожного сайту, та дослідити як
| 1 | 2 | 3 | 4 | 5 | след. → |
