Рефераты
Видео уроки
ВУЗы Украины
Мир
Рефератов
Рефератов
Отзывы о ВУЗах
Каталог одежды
Клиники Киева
|
Большая база бесплатных русских и украинских рефератов
Доклады, сочинения, контрольные работы, экзаменационные билеты и шпаргалки/шпоры Коллекция курсовых и дипломных работ для студентов |
Рефераты по Соціологія
Реферат АВТОБІОГРАФІЯ
Факультет соціології та психології, відділення соціології
АВТОБІОГРАФІЯ
(СОЦІОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ)
Виконавець:
студентка першого курсу, першої групи
Ткачук Наталія Володимирівна
Науковий керівник:
проф. Волович В.І.
м. Київ
2000 р.
ПЛАН
1. Особа і суспільство як об’єкт дослідження різних наук.
2. Поняття “людина”, “індивід”, “індивідуальність”, “особистість”.
3. Раннє дитнство: перші кроки до соціалізації.
4. Роль сім’ї в сучасному суспільстві. Виховання.
5. Вік гри: становлення соціальності.
6. Шкільний вік: проблема адаптації.
7. Роль освіти в соціальному процесі.
8. Юнацький вік: формування життєвої позиції.
9. Професійне самовизначення: альтернативи вибору та вплив мас медіа.
10. Вступ до університету.
Як можна пізнати себе?
Не шляхом споглядання,
але лише шляхом діяльності.
Спробуй виконати свій обов’язок
і ти пізнаєш, що в тобі є.
Й. Гете
Проблема особистості – одна з найважливіших у сучасній соціології. Неможливо аналізувати соціальні процеси, функціонування і розвиток соціальних систем, не звертаючись до дослідження сутності особистості як суб’єкта соціальної поведінки та суспільних відносин, не вивчаючи потреб, інтересів, духовного світу особистості, не аналізуючи складних й різнобічних її зв’язків з соціальним мікро- і макросередовищем.
Особистість вивчається різними науками. Філософію цікавить особистість як суб’єкт пізнання і творчості. Психологія аналізує особистість як стійку цілісність психічних процесів, властивостей. Соціолог вивчає особистість як елемент соціального життя, розкриває механізм її становлення під впливом соціальних факторів, механізм зворотньої дії на соціальний світ, її участь у змінах та розвитку суспільних відносин.
Суспільство – одна з основоположних категорій соціальної філософії, історії та соціології, котра відображає:
1) в широкому розумінні якісно відмінне від природи надскладне, багатомірне, внутрішньо розгалужене і водночас органічно цілісне утворення, що постає як сукупність історично сформованих способів і форм взаємодії і об’єднання (діяльності, відносин, спілкування, поведінки тощо) індивідів та їх груп, в яких знаходять своє виявлення всебічне і багаторівнева взаємозалежність людей;
2) у вузькому розумінні:
а) діахронічно чи синхронічно фіксований соціальний організм;
б) відносно самостійний і стабільний цілісний момент такого організму;
в) спільна основа, “поле” перетину і накладання індивідуальних дій людей (А. Тойнбі);
г) корелят держави (громадянське суспільство);
д) корелят спільноти, утворений сумою цілеспрямованих, раціонально організованих дій і зв'язків, що не відрізняються такою глибиною, іманентністю і органічністю, як спільноти.
Як цілісність суспільство є предметом не лише соціальної філософії, а й історії та соціології. Проте, на відміну від історії, що розглядає його переважно в діахронічному зрізі та соціології, яка акцентує увагу на зрізі синхронічному, філософію визначає поєднання цих зрізів при вивченні суспільства як цілого. Однак соціологія вивчає суспільство крізь призму його соціального зрізу, соціальної реальності. Це – менш загальний і більш конкретний кут зору, який уможливлює бачення суспільства як соціальної системи, що відзначається певною організацією своїх елементів і структур.
Існує концепція відкритого і закритого суспільства. Ці терміни вперше були запропоновані А.Бергсоном і запровадженні К.Поппером для характеристики соціально-політичних систем властивих різним суспільствам на тих чи інших етапах історичного розвитку. Відкрите суспільство тулмачиться як суспільство творче і динамічне, що грунтується на ідеях ліберального плюралізму, пластичне щодо різноманітних змін і впливів, просякнуте духом індивідуальної ініціативи, раціонального осягнення світу, критики й самокритики. Протиставляються закритому суспільству як враженому стагнацією, авториторизмом, доведеним до магічних форм догматизмом, а також явищем переважанням соціально-масового над індивідуальним. Цей контрапункт є леймотивним для філософсько-істричних побудов К.Поппера. Розвиток сучасної цивілізації започаткований, на його думку “грецькою революцією” V-IV ст. до н.е. доводить переваги і перспективність суспільств відкритих щодо закритих. За сучасних умов, коли “марксистський штурм”, як зазначає К.Поппер, зазнав краху, виникли передумови для глобального історичного руху в напрямі відкритого суспільства.
До основних положень попередньої універсалістської програми цього руху він зараховує такі:
* зміцнення свободи і усвідомлення відповідальності, що випливає з неї;
* мир у всьому світі;
* боротьба з бідністю, демографічним вибухом;
* навчання ненасильству.
Концепція відкритого і закритого суспільства виражена, зокрема, і в наведених положеннях програми переходу до відкритого суспільства в планетарному масштабі, загалом відіграє конструктивну роль у тих позитивних культурно-історичних та соціально-політичних зрушеннях, що окреслюються в сучасному суспільстві. Однак потенціал цієї концепції залишається значною мірою не тільки нереалізоаним, а й навіть незапитаним унаслідок як труднощів операціоналізації її вузлових, вельми абстрактних ї естетично викладених поняттях, так і певної заідеалогізованості позицій автора.
Атобіографія – виклад у письмовій формі особою свого життєвого шляху з моменту народження і до теперішнього часу.
Коли переді мною постало завдання викладу автобіографії з точки зору наукового аналізу, то це стало причиною виникнення цілого ряду проблем, які раніше мене не турбували і над якими я не замислювалась. Перша, і найбільша, - необхідність об’єктивної оцінки себе як особи. По-друге, я повинна була простежити шлях мого становлення в соціальному плані, тобто процес моєї соціалізації. І по-третє, вплив різноманітних соціальних факторів на формування мого характеру та поведінки. Саме такі завдання стояли переді мною на початку роботи над автобіографією, і в процесі написання цієї роботи я мала на меті об’єктивне їх вирішення.
Проте, спочатку я вважаю необхідно визначитись з ключовими поняттями, якими є поняття “індивід”, “особистість”, “індивідуальність”. Поняття “людина” служить для характеристики її біосоціальної природи. Людина – це родове поняття, яке вказує на належність до людського роду, вищого ступеня розвитку живої природи на нашій планеті. Як жива істота людина підпорядковується основним біологічним та фізіологічним потребам, як соціальна – законам розвитку суспільства.
Поняття “індивід” характеризує окрему людину.
Індивідуальність – це те, що різнить одну людину з іншою, і як біологічну, і як соціальну істоту. Це його неповторні індивідуальні особливості.
Поняття “особистість” служить для характеристики соціального в людині. Особистість можна визначити як стійкий комплекс якостей, властивостей, набутих під впливом відповідної культури суспільства і конкретних соціальних груп, до яких вона належить, до життєдіяльності яких включена.
Формування цих якостей і властивостей багато в чому опосереднено біологічними особливостями індивіда. Проте вирішальна роль у процесі становлення особистості належеть соціальному впливу, величезній кількості соціокультурних факторів, які вводять людину в соціальний світ.
З.Фрейд провідну роль у становленні особистості надавав трьом основним елементам психіки людини: Воно, Я, над-Я.
Воно є прихованою частиною психіки особистості. Воно опосередковано впливає на Я. Проте, Воно реагує на потреби, Я – на можливості.
Я є основною свідомою частиною людини. Я уникає небезпечних подразників, адаптується до помірних і, головне, усвідомлюючи світ, посередницвом активної діяльності може змінювати його собі на користь. Я знаходиться під постійним впливом зовнішніх (середовище) і внутрішніх (Воно) імпульсів. Нарощування цих імпульсів супроводжується напругою, почуттям “невдоволення”, зменшення – релаксацією, почуттям “вдоволення”.
Над-Я розвивається з Я і є суддею та цензором його діяльності і думок. Це комора вироблених суспільством моральних настанов та правил поведінки. Фрейд вказує на три функції над-Я: совість, самонагляд, формування ідеалів.
В якості совісті над-Я засуджує, обмежує, забороняє або дозволяє свідому діяльність. Самонагляд виникає із спроможності над-Я оцінювати діяльність, спрямовану на задоволення потреби. Формування ідеалів пов‘язане з розвитком самого над-Я.
Основна ціль взаємодії всіх трьох систем: Воно, Я, і над-Я – підримувати або відновлювати оптимальний рівень динамічного розвитку душевного життя, збільшуючи задоволення і зводячи до мінімуму незадоволення.
Отже, народилась я 2 квітня 1981 року в м.Київ. Моя сім’я проживала в невеликому містечку Боярка, що під Києвом. Моя мати, Ткачук Ніна Дмитрівна, працювала вчителькою у місцевій школі. Батько, Ткачук Володимир Євстафійович, був електриком у метрополітені. Жили ми разом з батьками батька. Бабуся, яка також працювала вчителькою, після мого народження пішла на пенсію і присвятила весь вільний час мойому вихованню. Одним словом сім’я була багата як матеріальному, так і в духовному плані.
Отже, з моменту мого народження починається шлях сановлення мене як соціалізованого індивіда, або особистості. Тобто соціалізація. Але що таке соціалізація, і як відбувається цей процес?
Становлення особистості – тривалий процес залучення особистості до соціального, тобто його соціологізація. Це найбільш широке поняття, яке служить для харектеристики формування особистості. У словнику “Сучасна західна соціологія” соціалізація визначається як “процес засвоєння індивідом протягом життя соціальних норм та культурних цінностей того суспільства, до якого він належить”. Соціалізація охоплює всі соціальні прцеси, завдяки яким індивід засвоює певні знання, норми, цінності, що дозволяють йому функціонувати як рівноправному членові суспільства. Провідним та визначальним принципом соціалізації є цілеспрямований вплив (навчання, виховання). Проте соціалізіція включає й стихійні, спонтанні процеси, які так чи інакше впливають на формування особистості.
До соціалізації особистості входить засвоєння індивідом мови соціальної спільноти, відповідних способів мислення, властивих даній культурі, форм раціональності та чуттєвості, прийняття індивідом норм, цінностей, традицій, звичаїв, зразків та прийомів діяльності і т. п. Індивід соціалізується, приєднуючись до різних форм соціальної діяльності, засвоюючи характерні для них соціальні ролі. У цьому плані соціалізацією особистості можна розглядати як сходження від індивідуального до соціального. Разом з тим, соціалізація передбачає індивідуалізацію, оскільки вона необхідна для сходження до індивідуального. Людина освоює світ культури вибірково, через свої інтереси, власний світогляд. Опановуючи культуру, людина формує свої здібності, потреби, цінності. Тому немає соціалізації без індивідуалізації. Оскільки культурне оточення, в якому ми народжуємось й досягаємо зрілості, настільки впливає на нашу поведінку, може здатися, що ми позбавлені будь-якого права на індивідуальність чи вільний вибір. Може скластися враження, що нас просто вкладають у наперед задані форми, які суспільство приготувало для нас. Той факт, що від народження до смерті ми втягнуті в спілкування з іншими, безперечно формує наші особистості, цінності, які ми поділяємо, і нашу поведінку. Та соціалізація також сприяє формуванню нашої індивідуальності й свободи. В процесі соціалізації кожен із нас розвиває в собі почуття ідентичності та свою спроможність незалежно мислити і діяти.
Ідентифікація – процеси, пов’язані з сферою самосвідомості, самопізнання особи: ототожнення себе з іншими, уявлення інших людей як продовження самого себе, перенесення себе на місце іншого.
Цю думку легко проілюструвати на прикладі вивчення мови. Ніхто з нас в дитинстві не винаходить своєї мови. Проте всі ми обмежені правилами лінгвістичного вжитку. Водночас, розуміння мови – це один з головних чинників, які вможливлюють наше самоусвідомлення та творчі можливості. Без мови ми не були б створіннями, які самі себе усвідомлюють, і жили б переважно у сфері тут-і-тепер. Володіння мовою необхідно для символічного збагачення людського життя, для усвідомлення наших окремих індивідуальних характеристик і длю практичного вміння пристосовуватись до середовища.
Розуміли це і мої батьки, особливо мама та бабуся, які були педагогами, тому активно залучали мене до мовних та культурних цінностей. Ще в ранньому дитинстві мати співала мені колискових пісень, бабуся читала цікаві казки, та розповідала захоплюючі історії. Таким чином, процес моєї соціалізації проходив з вихованням в мені почуття прекрасного та відчуття мови.
Процес соціалізації складається з ряду етапів. Виділяють первинну та вторинну соціалізацію (засвоєння соціальних норм та цінностей дитиною, входження її до даної культури і послідовне засвоєння соціальних ролей, що відрізняють життєдіяльність дорослої людини). Виділяють і такі стадії соціалізації, як
дотрудова (охоплює період життя людини до початку трудової діяльності);
трудова (охоплює період активної участі людини у трудовій діяльності);
післятрудова (період, що починається із закінченням активної трудової діяльності людини).
Соціалізація відбувається під стихійним та цілеспрямованим впливом величезної кількості відповідних суспільних структур та інститутів, роль яких по-різному виявляється на різних етапах та стадіях соціологізації (сім‘я, родичі, однолітки та діти старші за віком тощо).
Першим соціальним інститутом, який впливає на соціалізацію будь-якої людини є сім’я. Для мене сім’я була тим форпостом, де відбувався мій цілеспрямований та гармонійний розвиток. Саме вона заклала ті підвалини, на яких будовувався будинок моєї особистості. Вона виховала в мені ті моальні норми та принципи, керуючись якими я робила всі важливі кроки в своєму житті.
Сім'я, як важливий фактор соціалізації являє собою складний соціальний феномен. Вона є найдавнішою природною висхідною спільнотою людей, зв'заних кровною спорідненістю. Разом з тим – це мала контактна група людей, які взаємодіють між собою, особлива форма взаємодії. Нарешті, це особливий соціальний інститут, регулюючий відтворення людини за допомогою особливої системи ролей, норм, організаційних форм.
Як правило, в сучасних визначеннях сім'ї підкреслюються всі ці характеристики. Так, Н. Смелзер пише: «Сім'єю називаються основане на кровній спорідненості, шлюбі чи усиновленні об'єднанні людей, пов'язаних спільністю побуту та взаємною відповідальністю за виховання дітей». Арістотель визначає сім'ю як форму спілкування. Відомий дослідник сім'ї А.Г.Харчев звертає увагу на зв'язок сім'ї з потребами суспільства. Він розглядає сім'ю як «історично конкретну систему взаємовідносин між подружжям, як малу соціальну групу, члени якої пов'язані шлюбними, родинними відносинами, спільністю побуту і взаємною моральною відповідальністю і соціальна необхідність якої обумовлена потребою суспільства у фізичному і духовному відтворенні населення».
Складний характер сім'ї як соціального утворення вимагає різних методологічних тпідходів до її соціологічного аналізу. Як мала контактна група сім'я вивчається перш за все на мікрорівні, особлива увага звертається на аналіз міжособової взаємодії в сім'ї, організацію сімейного життя, групову поведінку. Сучасний напрямок символічного інтеракціонізму розглядає сім'ю як систему соціальних ролей.
Як соціальний інститут сім'я вивчається на макрорівні, у цьому плані аналізуються перш за все її соціальні функції. При цьому функціоналісти виходять з гармонії сім'ї і суспільства як цілістності, розглядають функції сім'ї як природний вираз і реалізацію потреб суспільства. Представники конфліктного підходу звертають увагу на складний, суперечливий характер сімейних відносин, на ролеві та інші конфлікти, що виникають на грунті суперечливих сімейних та інших стосунків. Очевидно, складність феномену сім'ї робить необхідним поєднання різних підходів. Важливо враховувати, що, вивчаючи міжособову взаємодію, не можна абстрагуватись від того, що групова поведінка залежиь від соціальних, економічних і соціокультурних умов життєдіяльності сім'ї, тобто поєднання підходів сприяє більш глибокому аналізу.
Інститут сім'ї має конкретно-історичний характер, він постійно змінюється і розвивається у зв'язку з розвитком потреб суспільства. Життя сім'ї, її історичні типи, її структура залежать від загальних тенденцій зміни, розвитку суспільства. При переході від традиційного суспільства до сучасного сім'я суттєво змінюється. Домашнє господарство перестає бути основною економічною одиницею, відбуваються розподіл дому і роботи. Здійснються перехід від розширенної сім'ї, яка складаються з трьох поколінь, де домінують старші, до децентралізованих нуклеарних сімей, де шлюбні узи ставлять вище родових, батьківських. Відбувається перехід від стабільної багатодітньої сім'ї до малодітної і масової однодітної сім'ї. Відбуваються перехід від сім'ї, основаної на соціокультурних приписах, до міжособових переваг.
У нашому і західному суспільствах шлюб, а отже, й сім'я, асоціюється з моногамією (культурно схваленими сексуальними взаєминами між однією жінкою і одним чоловіком). Багато інших культур толерують або й заохочують полігамію, за якої індивід може бути одружений із двома обо й більше партнерами водночас.
Протягом повоєнного періоду в моделях родинного життя відбулись великі зміни. Велика частка жінок нині включена до сфери оплачуваної робочої сили, кількість розлучень зростає, а значна частка населення живе або в неповних сім'ях, або а родинах із вітчимом чи мачухою. Співжиття (коли двоє людей живуть разом в позашлюбному сексульному зв'язку) стає дедалі поширеннішим явищем у багатьох країнах. Шлюб перестав бути основою економічної діяльності та умовою регулярних статевих стосунків. Видається очевидним, що різні форми соціальних та сексуальних взаємин існуватимуть і надалі. Шлюб і сім'я залишаються стійкими усталеними інституціями, хоч їм доводиться витримувати великі стреси і напруження.
Характер сімейної родової струтури визначається в кінцевому рахунку соціально-історисчними умовами. Нерівноправність жінки в суспільстві тягне за собою нерівноправність у сім'ї. З іншого боку, розвиток демократії, утвердження прав і свобод жінки ведуть до утвердження рівноправності в сім'ї. Сімейна влада може базуватися на традиційних уявленнях, на економічному переживанні чи моральному авторитеті. Багатогранні і методи забезпечення сімейної влади.
Одним із таких методів є виховання – процес підготовки людей до того, щоб вони могли виконувати необхідну, корисну діяльність. Іноді у сучасних працях процеси навчання та виховання розмежовують і навіть протиставляють один одному. А виховання розглядається як негативний процес ідеологізації освіти. В дійсності ж, це дві тісно пов’язані сторони єдиного процесу формування особистості. Корисно в цьомувідношенні звернутися до багатовікової історії освіти. Виховання завжди вважалося чи не найголовнішою місією навчання: і в епоху античності, і у вік Просвітництва, і в найновіші часи.
Специфічною і разом з тим дуже важливою формою виховання є самовиховання особистості. Тут суб’єктом і об’єктом виховання виступає одна і та ж людина. У даному разі особистість свідомо прагне виробити певні людські, зокрема моральні, вольові і фізичні якості. Самовиховання, як правило, здійснюється паралельно з такими процесами як самоаналіз, самоспостереження, самооцінка, самооосвіта. Одне слово – разом з процесом самоудосконалення особистості.
Коли у ролі суб'єкта виховної діяльності виступає суспільство, то такий вид виховання називається суспільним. Суспільне виховання є абсолютно необхідним засобом у самозбереженні і розвитку людства, його цивілізації, матеріальної та духовної культури. Тому кожне суспільство створює і удосконалює свою систему виховання.
Система виховання включає в себе цого цілі. Найбільш загальна, так би мовити, інтегративна мета виховної діяльності суспільства полягає у тому,щоб передати новому поколінню людей соціальний і духовний досвід, підготувати підростаюче покоління до продуктивної праці та інших видів суспільної діяльності.
По відношенню до особистості ця мета полягає в тому, щоб сформувати у неї соціально значущі риси. Таке формування здійснюється шляхом спадкового засвоєння особистістю минулого досвіду, наступного активного та свідомого виховання певних суспільних функцій у багатоманітних сферах виробництва, духовної культури, спілкування.
Якщо виховання ставить за мету формування позитивних соціально значущих рис особистості, то воно є гуманістичним, прогресивно спрямованим. Гуманістичне виховання прагне сформувати таку людину, яка була б високорозвиненою у духовно-культурному та фізичному відношеннях.
Окрім загальної мети виховання, є й інші, більш вузькі, конкретні цілі, що ставляттся як суспільством у цілому, так і соціальними групами та окремими індивідами. Всі ці цілі так чи інакше взаємодіють між собою.
Проте виховні процеси можутьформувати в особистості як позитивні, так і негативні якості. Це залежить, зокрема, від змісту і спрямування тих и інших виховних процесів, від їхньої взаємодії, конкретних умов, за яких живе і діє особистість, від її світогляду, характеру переконань, критичного чи некритичного ставлення до того, що їй говорять, від сукупності її інтересів.
В моїй сім’ї вихованню надавалось велике, і я б навіть сказала, професійне значення. Моя мати, як педагог, добре розуміла, що сформовані в дитинстві риси характеру найчастіше залишаються домінуючими на протязі усьго життя. Тому вона поєднувала всебічний розвиток дитини з вихованням у мене почуття відповідальності за свої дії. Адже у ранньому дитинстві формується почуття автономії й особистої самоцінності, або, навпаки, сорому. Зростання самостійної дитини на цій стадії узасаднює такі майбутні якості особистості, як почуття відповідальності, поважання дисципліни та порядку. Хоча зараз, з позицій вже майже сформованої особистості, я усвідомлюю, що у мене, як першої дитини в сім’ї, було значно більше свобод, ніж відповідальності і це сприяло формуванню егоїзму. Розуміли це і мої батьки, тому, коли мені виповнилось п’ять років, у мене з’явився братик. Я ще досі згадую те почуття захопленості, коли я, ще зовсім дитина, вперше взяла його на руки. З того часу в моєму житті з’явилась людина про яку я мала піклуватись. В мене з’вились нові обов’язки, я все частіше чула, часом не зовсім приємні слова “ти ж старша”. Це сприяло придушенню в мені егоїзму, та формуванню почуття відповідальності за долю іншого. Звісно перший час я ревнувала, адже мені не подобалось, що увага, яка колись належала лише мені, тепер поділена на двох, і часто більше перепадає саме молодшому братику. Проте, тепер я виконувала вже іншу соціальну роль – роль старшої сестри, і я все більше це усвідомлювала.
Коли мені було три роки, мене віддали до дитячого садочку. Це було вже зовсім інше, нове, соціальне середовище, і я повинна була шукати шляхи для адаптації в ньому. Оскільки я була дуже замкненою дитиною, то це було для мене досить складним завданням. Адже тут в процес мого виховання включились вже зовсім сторонні мені люди: вихователі, і мені було досить важко зрозуміти, що тепер я повинна слухатись не лише маму. Тому спершу я ходила до садочку з незадоволенням.
Період від трьох до семи років ще називають віком гри. В цей час у дитини формується почуття ініціативи. Якщо бажання щось зроьити самастійно блокується, у дитини виникає почуття провини. У цьому віці вирішальним чинником є групова гра, яка дає дитині можливість приміряти на себе різні ролі. Цей етап відповідальний за утворення почуття справедливості, яку розуміють як відповідність правилу.
З цьго часу вже можна говорити про становлення моєї соціальності. Соціальність особи – це її зв’язок з соціальною спільністю, суспільством. Соціальність особи можна з’ясувати лише через вивчення системи соціальних зв’язків особи з найрізноманітнішими спільностями (класами, професіональними, поселенськими, демографічними та ін.). І нарешті, суспільство здійснює контроль за реалізацією людиною взятої на себе ролі у суворій відповідності з певними ролевеми нормами, бо саме через поняття соціальної ролі з’ясовується механізм входження особистості в соціальне життя, або механізми соціалізації. З.Фрейд виділив як психологічні механізми: імітацію, ідентифікацію, почуття сорому, провини і т.п. Т.Парсонс застосував ці поняття у соціологічній теорії соціальної дії. Він визначив імітацію як процес засвоєння елементів культури (особливих знань, уміння, образів) шляхом наслідуванняи, її структура залежать від загальних тенденцій зміни, розвитку суспільства. При переході від традиційного суспільства до сучасного сім'я суттєво змінюється. Домашнє господарство перестає бути основною економічною одиницею, відбуваються розподіл дому і роботи. Здійснються перехід від розширенної сім'ї, яка складаються з трьох поколінь, де домінують старші, до децентралізованих нуклеарних сімей, де шлюбні узи ставлять вище родових, батьківських. Відбувається перехід від стабільної багатодітньої сім'ї до малодітної і масової однодітної сім'ї. Відбуваються перехід від сім'ї, основаної на соціокультурних приписах, до міжособових переваг.
У нашому і західному суспільствах шлюб, а отже, й сім'я, асоціюється з моногамією (культурно схваленими сексуальними взаєминами між однією жінкою і одним чоловіком). Багато інших культур толерують або й заохочують полігамію, за якої індивід може бути одружений із двома обо й більше партнерами водночас.
Протягом повоєнного періоду в моделях родинного життя відбулись великі зміни. Велика частка жінок нині включена до сфери оплачуваної робочої сили, кількість розлучень зростає, а значна частка населення живе або в неповних сім'ях, або а родинах із вітчимом чи мачухою. Співжиття (коли двоє людей живуть разом в позашлюбному сексульному зв'язку) стає дедалі поширеннішим явищем у багатьох країнах. Шлюб перестав бути основою економічної діяльності та умовою регулярних статевих стосунків. Видається очевидним, що різні форми соціальних та сексуальних взаємин існуватимуть і надалі. Шлюб і сім'я залишаються стійкими усталеними інституціями, хоч їм доводиться витримувати великі стреси і напруження.
Характер сімейної родової струтури визначається в кінцевому рахунку соціально-історисчними умовами. Нерівноправність жінки в суспільстві тягне за собою нерівноправність у сім'ї. З іншого боку, розвиток демократії, утвердження прав і свобод жінки ведуть до утвердження рівноправності в сім'ї. Сімейна влада може базуватися на традиційних уявленнях, на економічному переживанні чи моральному авторитеті. Багатогранні і методи забезпечення сімейної влади.
Одним із таких методів є виховання – процес підготовки людей до того, щоб вони могли виконувати необхідну, корисну діяльність. Іноді у сучасних працях процеси навчання та виховання розмежовують і навіть протиставляють один одному. А виховання розглядається як негативний процес ідеологізації освіти. В дійсності ж, це дві тісно пов’язані сторони єдиного процесу формування особистості. Корисно в цьомувідношенні звернутися до багатовікової історії освіти. Виховання завжди вважалося чи не найголовнішою місією навчання: і в епоху античності, і у вік Просвітництва, і в найновіші часи.
Специфічною і разом з тим дуже важливою формою виховання є самовиховання особистості. Тут суб’єктом і об’єктом виховання виступає одна і та ж людина. У даному разі особистість свідомо прагне виробити певні людські, зокрема моральні, вольові і фізичні якості. Самовиховання, як правило, здійснюється паралельно з такими процесами як самоаналіз, самоспостереження, самооцінка, самооосвіта. Одне слово – разом з процесом самоудосконалення особистості.
Коли у ролі суб'єкта виховної діяльності виступає суспільство, то такий вид виховання називається суспільним. Суспільне виховання є абсолютно необхідним засобом у самозбереженні і розвитку людства, його цивілізації, матеріальної та духовної культури. Тому кожне суспільство створює і удосконалює свою систему виховання.
Система виховання включає в себе цого цілі. Найбільш загальна, так би мовити, інтегративна мета виховної діяльності суспільства полягає у тому,щоб передати новому поколінню людей соціальний і духовний досвід, підготувати підростаюче покоління до продуктивної праці та інших видів суспільної діяльності.
По відношенню до особистості ця мета полягає в тому, щоб сформувати у неї соціально значущі риси. Таке формування здійснюється шляхом спадкового засвоєння особистістю минулого досвіду, наступного активного та свідомого виховання певних суспільних функцій у багатоманітних сферах виробництва, духовної культури, спілкування.
Якщо виховання ставить за мету формування позитивних соціально значущих рис особистості, то воно є гуманістичним, прогресивно спрямованим. Гуманістичне виховання прагне сформувати таку людину, яка була б високорозвиненою у духовно-культурному та фізичному відношеннях.
Окрім загальної мети виховання, є й інші, більш вузькі, конкретні цілі, що ставляттся як суспільством у цілому, так і соціальними групами та окремими індивідами. Всі ці цілі так чи інакше взаємодіють між собою.
Проте виховні процеси можутьформувати в особистості як позитивні, так і негативні якості. Це залежить, зокрема, від змісту і спрямування тих и інших виховних процесів, від їхньої взаємодії, конкретних умов, за яких живе і діє особистість, від її світогляду, характеру переконань, критичного чи некритичного ставлення до того, що їй говорять, від сукупності її інтересів.
В моїй сім’ї вихованню надавалось велике, і я б навіть сказала, професійне значення. Моя мати, як педагог, добре розуміла, що сформовані в дитинстві риси характеру найчастіше залишаються домінуючими на протязі усьго життя. Тому вона поєднувала всебічний розвиток дитини з вихованням у мене почуття відповідальності за свої дії. Адже у ранньому дитинстві формується почуття автономії й особистої самоцінності, або, навпаки, сорому. Зростання самостійної дитини на цій стадії узасаднює такі майбутні якості особистості, як почуття відповідальності, поважання дисципліни та порядку. Хоча зараз, з позицій вже майже сформованої особистості, я усвідомлюю, що у мене, як першої дитини в сім’ї, було значно більше свобод, ніж відповідальності і це сприяло формуванню егоїзму. Розуміли це і мої батьки, тому, коли мені виповнилось п’ять років, у мене з’явився братик. Я ще досі згадую те почуття захопленості, коли я, ще зовсім дитина, вперше взяла його на руки. З того часу в моєму житті з’явилась людина про яку я мала піклуватись. В мене з’вились нові обов’язки, я все частіше чула, часом не зовсім приємні слова “ти ж старша”. Це сприяло придушенню в мені егоїзму, та формуванню почуття відповідальності за долю іншого. Звісно перший час я ревнувала, адже мені не подобалось, що увага, яка колись належала лише мені, тепер поділена на двох, і часто більше перепадає саме молодшому братику. Проте, тепер я виконувала вже іншу соціальну роль – роль старшої сестри, і я все більше це усвідомлювала.
Коли мені було три роки, мене віддали до дитячого садочку. Це було вже зовсім інше, нове, соціальне середовище, і я повинна була шукати шляхи для адаптації в ньому. Оскільки я була дуже замкненою дитиною, то це було для мене досить складним завданням. Адже тут в процес мого виховання включились вже зовсім сторонні мені люди: вихователі, і мені було досить важко зрозуміти, що тепер я повинна слухатись не лише маму. Тому спершу я ходила до садочку з незадоволенням.
Період від трьох до семи років ще називають віком гри. В цей час у дитини формується почуття ініціативи. Якщо бажання щось зроьити самастійно блокується, у дитини виникає почуття провини. У цьому віці вирішальним чинником є групова гра, яка дає дитині можливість приміряти на себе різні ролі. Цей етап відповідальний за утворення почуття справедливості, яку розуміють як відповідність правилу.
З цьго часу вже можна говорити про становлення моєї соціальності. Соціальність особи – це її зв’язок з соціальною спільністю, суспільством. Соціальність особи можна з’ясувати лише через вивчення системи соціальних зв’язків особи з найрізноманітнішими спільностями (класами, професіональними, поселенськими, демографічними та ін.). І нарешті, суспільство здійснює контроль за реалізацією людиною взятої на себе ролі у суворій відповідності з певними ролевеми нормами, бо саме через поняття соціальної ролі з’ясовується механізм входження особистості в соціальне життя, або механізми соціалізації. З.Фрейд виділив як психологічні механізми: імітацію, ідентифікацію, почуття сорому, провини і т.п. Т.Парсонс застосував ці поняття у соціологічній теорії соціальної дії. Він визначив імітацію як процес засвоєння елементів культури (особливих знань, уміння, образів) шляхом наслідування. Ідентифікація виражає ставлення до соціального світу, поняття цінностей.
За своєю структурою соціалізація носить складний характер. Вона включає адаптацію, тобто пристосування до нових умов, ролей, норм, та інтеріоризацію, тобто прийняття норм, цінностей, включення їх до внутрішнього світу людини. Разом з тим, вона не обмежується ними, бо не може бути повною без реалізації інтересів, цінностей. Суттєвим її моментом є розвиток соціальної активності.
Соціальна адаптація – вид взаємодії особи з соціальним середовищем, в ході якого відбувається погодження вимог та сподіань обох взаємодіючих сторін. Адаптація означає пристосування індивіду до рольових функцій, соціальних норм, до соціальних спільностей, прошарків, верств, інститутів організацій, до умов функціонування різних сфер суспільства. В процесі адаптації індивід погоджує самооцінки і свої притензії зі своїми можливостями і реальностями соціального середовища. Особливо тяжко здійснюється адаптація в перехідні
| 1 | 2 | 3 | след. → |
