Рефераты
Видео уроки
ВУЗы Украины
Мир
Рефератов
Рефератов
Отзывы о ВУЗах
Каталог одежды
Клиники Киева
|
Большая база бесплатных русских и украинских рефератов
Доклады, сочинения, контрольные работы, экзаменационные билеты и шпаргалки/шпоры Коллекция курсовых и дипломных работ для студентов |
Рефераты по Всесвітня Історія
дисидентський рух в 60-80 роки в Україні
План. 1
Вступ. 2
Програмові засади руху дисидентів. 3
Концептуальні погляди дисидентів. 6
Державницькі ідеали. 9
Організаційні засади руху. 13
Форми опору. 13
Системи репресій. 14
Висновок. 16
Список літератури. 18
Вступ.
Тема цієї роботи – “Дисидентський рух 60 – 80-х років в Україні” – на перший погляд може здатися неактуальною, незлободенною в наш час. Але, якщо докладніше розглянути факти та події, описані в цій роботі, стане зрозумілим, що обрана тема являє собою не тільки історичний інтерес, а може служити прикладом того, як має вести себе людина, громадські інтереси якої повністю підлягають цензурі. Термін “дисидент” – може виступати як синонім епітетів “відважна людина”, “Патріот з великої літери”. Люди, які не злякалися тортур НКВС, КДБ, ЦК КПСС, люди, які всупереч всій величезній системі намагалися досягнути своєї патріотичної мети, виконати свій громадський обов’язок – ці люди заслуговують на щиру подяку та низький уклін. Багато з них пожертвували всім – родиною, кар’єрою, багато навіть життям – для того, щоб не йти на компроміс з власною совістю, щоб не бути скотиною, яка йде туди, куди її гонить чабан. Ці люди усіма своїми силами підштовхували Україну до самостійності, до волі, яка так притаманна нашому народові. Ці люди – кращі сини свого багатостраждального народу.
Саме з цих переконань, через почуття глибокої поваги до таких людей і з’явилася ця робота.
Програмові засади руху дисидентів.
У тих чи інших формах рух опору комуністичному колоніальному режиму в Україні існував протягом усієї історії з часу втрати незалежності на початку 20-х років. Період його потужного піднесення у формах збройної боротьби воєнного та повоєнного часів завершився розгромом частин УПА та підпілля. Більшість учасників руху, що вижили в боях та катівнях НКВС, опинилися в тюрмах і таборах, а їхні сім’ї – у віддалених поселеннях. Однак окремі озброєні групи проіснували до початку 60-х років, хоча реальної загрози системі вони не становили.
Після смерті Сталіна і потепління внутрішньополітичного клімату, розпочався новий етап національно-визвольної боротьби в Україні. Його каталізатором був світовий процес деколонізації 50 – 60-х років, антикомуністичні заворушення у так званих країнах народної демократії, зокрема в Угорщині, Чехословаччині, Польщі та НДР, а також потужний правозахисний рух, заохочений прийнятою в 1948 році загальною декларацією прав людини.
Внутрішніми передумовами опозиційного руху були бездержавний статус України, панування класу партійно-радянської бюрократії, утиски національного культурно-духовного життя, цілеспрямована русифікація корінного населення.
Традиції національно-визвольної боротьби в нових умовах продовжили підпільні групи та організації, які, відмовившись од озброєних методів опору режиму, намагалися діяти мирними, конституційними засобами. Серед них – широко відомі Українська робітничо-селянська спілка (УРСС) на чолі з юристом Левком Лук’яненком (1959-1961) та Український національний фронт (УНФ) історика Дмитра Квецька і філолога Зіновія Красівського (1964-1967).
Водночас хрущовська відлига створила можливості зародження не знаного раніше руху і появи нової генерації борців за порятунок нації, її духовності, культури та мови, названих за часом розвитку їхнього мистецького таланту “шістдесятниками”, а за рішуче неприйняття догматів пануючої ідеології – “дисидентами”. Це, зокрема, поети Василь Симоненко, Ліна Костенко, Іван Драч, Микола Вінграновський, критики Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюн, художник Алла Горська, театральний режисер Лесь Танюк, кінорежисер Сергій Параджанов, перекладач Микола Лукаш. Згодом до них приєдналися поети Василь Стус, Василь Голобородько, Ігор та Ірина Калинці, Микола Холодний, письменник Борис Антоненко-Давидович, викладач Михайло Осадчий, історик Валентин Мороз, журналіст В’ячеслав Чорновіл, художник Опанас Заливаха, мистецтвознавець Богдан Горинь, психолог Михайло Горинь, генерал Петро Григоренко, слюсар Іван Гель та багато інших.
Ігнорування комуністичним режимом законів, норм і правил, підпорядкування інтересів особи примарним інтересам колективу і тоталітарної держави логічно покликали до життя здійснюваний легально рух за права людини, який назвали ще демократичним. Він жорстоко переслідувався режимом. Правозахисна течія руху опору була представлена Українською Гельсінською Групою (УГГ, 1976-1988).
Чималий пласт антирежимної опозиції становили також борці за свободу совісті, зокрема представники православної та репресованих Української греко-католицької та різних протестантських церков. Серед знаних діячів цього руху зустрічаємо імена Василя Романюка, Йосипа Терелі, Георгія Вінса.
Отже основними течіями опозиційного руху в Україні другої половини 50 – 80 років були самостійницька, яку представляли зокрема національно-визвольний рух підпільних груп; національно-культурницька, яку репрезентував рух шістдесятників; правозахисна та рух за свободу совісті (релігійна опозиція). Поняття “дисиденти” фактично поширилося на всіх учасників опозиції, тому й вживатимемо його як синонім означенням опозиціонер чи учасник руху опору.
Існував в Україні ще рух за соціально-економічні права, який проявлявся у вигляді страйкової боротьби та інших форм робітничого руху.
Робітники Київської ГЕС 1969 року спробували поскаржитись у ЦК КПРС на ненормальність свого багаторічного барачного життя та зловживання начальства при розподілі житла. В результаті організатор колективного листа (600 підписів) Іван Грещук був заарештований у Москві та запроторений у псих лікарню на тривале “лікування”. Того ж року відбувся страйк шахтарів у Червонограді Львівської області. На початку 70-х років страйкували київські робітники, 1972 року місцем страйку був Дніпропетровськ, а в сусідньому Дніпродзержинську внаслідок сутички страйкарів з міліцією були людські жертви. Того ж року страйкували робітники Кам’янця-Подільського. 1981 року в Києві було принаймні шість страйків, а в Прип’яті, де сумнозвісна Чорнобильська АЕС, мали місце заворушення через перебої у постачанні. Робилися спроби створити незалежні профспілки, зокрема, 1978 в Донецьку інженер Володимир Клебанов розповсюдив статут Асоціації вільної профспілки захисту робітників. До організації записалося близько 200 осіб. Після арешту Клебанова і двох його помічників Асоціація розпалося. Клебанова посадили до псих лікарні, де він перебував з короткими перервами до 1988 року.
За соціальним складом українська політична опозиція була не тільки когортою інтелігентів. На противагу збройному періоду національно-визвольної боротьб з переважно селянським складом загонів у дисидентський рух слідом за інтелігенцією поступово втягувалося робітництво. Наприклад, під адресованим у квітні 1968 року вищому партійному та державному керівництву СРСР листом-протестом проти незаконних репресій та закритих судів в Україні з-поміж 139 підписів діячів науки, літератури, мистецтва, виробничої інтелігенції, педагогів та студентів були підписи 28 робітників. За підрахунками знаного історіографа інакодумства в СРСР Людмили Алексєєвої серед 89 засуджених у 1972-1974 роках українських дисидентів, соціальну приналежність яких вдалось встановити, 72 були людьми інтелігентських професій (у тому числі 10 священиків) і 17 – робітниками. Серед покараних за опозиційну діяльність 48 осіб репрезентували Східну Україну (з них 28 киян) і 55 – Західну (з них 13 львів’ян).
Відомий аналітик українського руху опору Мирослав Прокол подав у журналі “Сучасність” за 1974 рік своєрідну “анатомію” опозиції, тобто соціологічний зріз 530 учасників руху, згаданих у документах самвидаву. За фахом найчисленнішу групу становила професійна інтелігенція (інженери, вчителі, лікарі, журналісти) – 36,8, далі – робітники – 12,8, вчені – 11,9, літератори – 10,9, студенти – 9,2, митці – 6,6, священики Української Католицької церкви – 4,7, селяни – 2,6 відсотка, один працівник міліції і один матрос. Професії 21 особи встановити не вдалося. Серед учасників руху було 14,9 відсотка жінок. За віком домінуючою була група людей 25-45 років. Більшість опозиціонерів не обминула членства в комсомолі, але комуністами були лише окремі з них. Невеликою була й кількість членів колишніх членів ОУН.
Цікавою видасться географія руху, проаналізована за місцем праці його учасників. Головні сили опозиції зосередились у Києві та Київській області — 258 осів (48.7 відсотка). На Львів та область припадало 116 осіб (21,9 відсотка). Наступними за кількістю дисидентів були такі області: Івано-Франківська — 41 особа, Дніпропетровська — 24, Тернопільська — 22, Донецька — 10, Волинська і Рівненська — по 8, Житомирська, Одеська і Харківська — по 6. Запорізька — 5, Кіровоградська — 2, Закарпатська, Луганська, Миколаївська, Херсонська, Черкаська і Чернігівська — по 1 особі.
Отже, репрезентантами руху були представники 23 областей. Домінуюче провідництво столиці України та Київської області, а також поважна чисельність опозиції у зрусифікованих Дніпропетровській і Донецькій областях переконливо доводять хибність точки зору окремих опонентів із Заходу та Росії, які пов'язували незалежницьні прагнення українців лише із західними областями республіки, зокрема з Галичиною.
Відсутність даних з Вінницької та Хмельницької областей М. Прокоп пояснює недостатньою комунікацією між місцевими силами опору і авторами самвидавних матеріалів, а не відсутністю там антирежимних настроїв.
Чисельність опозиціонерів 60-х років була значно меншою порівняно з попередніми етапами незалежницьких змагань. Дослідник української Історії і Канади Богдан Кравченко склав список дисидентів 1960—1972 років, у яком налічувалося 975 осіб. Інші джерела також називають близько тисячі активних учасників опору. Репрезентували вони всі регіони У країни.
Опозиційний рух в Україні захопив у свою орбіту представників усіх соціальних верств суспільства. Але місце їх у боротьбі визначалося не класовою приналежністю чи соціальним статусом, а особистими якостями. Тим паче, що значна частина інтелігенції після повернення з ув'язнення або звільнення з роботи за «націоналізм» в великими труднощами могла влаштуватися кочегарами, сторожами чи вантажниками.
Концептуальні погляди дисидентів.
Зрозуміло, що жодна і течій опозиційного руху не існувала в «чистому» вигляді. На практиці сфери прояву антирежимної діяльності учасників опору взаємоперекривались.
Найрадикальнішою і найбільш переслідуваною течією руху опору була самостійницька, представники якої відстоювали ідею державної незалежності України, зокрема, це були ті опозиціонери, які успадкували традиції національно-визвольної боротьби 40—50-х років, наприклад. Український національний, фронт (1964—1967 рр.). У статутних принципах організації зазначалося, що фронт є добровільним об'єднанням національно-свідомих елементів української нації, котрі борються й Українську Самостійну Державу. Основою діяльності була агітація за вихід України зі складу СРСР.
Подібне завдання ставила перед собою й низка інших організацій, які хоч і діяли мирними засобами, але теоретично не відкидали можливості використання зброї. Це, зокрема, Об'єднана партія визволення України (1953—1958) та Український Національний Комітет (1959—1961).
Однією з перших поставила мету відокремлення України від Радянського Союзу мирними, конституційними методами УРСС. Знаряддям реалізації цієї мети вона вважала політичну партію, а засобом – всенародний референдум.
Представники, національно-культурницької течії в опозиційному русі на чолі місце висували необхідність духовного І культурного відродження українського народу, зокрема, його національної самобутності, традицій, мови, правдивого висвітлення історичного минулого. Вони протестували проти антиукраїнської політики Москви, нищення пам’яток історії та культури, переслідувань за переконання, незаконних арештів і закритих політичних судів, чинили опір русифікації, ідеологічному одурманюванню людей, догматам соціалістичного реалізму.
Прихильники правозахисної течії вимагали дотримання Конституції та законів, відстоювали ідеї гуманізму і демократії, особистої й національної свободи, право людини на творчість, вільний розвиток, доступ до інформації, захист від насильства. переслідувань за інакомислення, на політичні й економічні свободи, мирні збори, об’єднання у спілки, вільне пересування, вибір місця проживання, гласність, контроль за діями чиновників будь-яких органів, особливо, каральних. Вони намагалися утверджувати в народі розуміння своєї всевладності і всеправності, пропагували примат особи і другорядність держави, виступали в обороні прав національних меншин (кримських. татар, євреїв та інших).
Комуністична система прагнула зруйнувати виплекані релігією моральні та духовні засади суспільства і нав'язати нову віру — марксизм-ленінізм і поклоніння її вождям. Тому релігійних дисидентів режим переслідував особливо жорстоко. Більшість ієрархів знищили або запроторили в тюрми, таборі спецпоселення. Для прикладу: на початок 1968 року серед 230 засуджених учасників національно-визвольної та опозиційної боротьби в Україні за -релігію постраждали 84 особи, а на 1 серпня 1980 року серед 90 в'язнів українського руху опору 78 карались «за віру» (33 баптисти, 14 уніатів, 12 п'ятидесятників, 11 адвентистів, б єговістів і 2 православних). Тому головне своє завдання релігійна опозиція вбачала в боротьбі за реабілітацію та легалізацію Української греко-католицької церкви, протестантських церков та течій, за свободу совісті та вільне здійснення релігійних обрядів, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих, звільнення засуджених за віру з місць ув'язнення, реабілітацію страчених служителів культу. Вона виступала проти втручання держави в діяльність віруючих і церкви, проти закриття храмів, переслідування підпільних богослужінь. Прикладом організації учасників руху за свободу совісті може слугувати створена 9 вересня 1982 року п'ятьма греко-католиками ініціативна група захисту прав віруючих і Церкви на чолі з багатолітнім політв'язнем Йосипом Терелею. Однак уже 24 грудня того ж року Терелю вкотре було заарештовано Переслідування за віру продовжувались і в період перебудови. Так, журнал «Український вісник» наводить лише за 1986 рік та перші місяці 1987 року факти 16 судових розправ над священнослужителями й віруючими.
Дисиденти та опозиційні організації в програмних документах і заявах виклали також свою точку зору на економічні й соціальні проблеми суспільства. Зокрема, констатувався колоніальний статус економіки України, кріпосницьке становище колгоспного селянства та злиденність робітництва, критикувалися бюрократичні методи керівництва народним господарством, централізоване планування, обмеження прав профспілок, відсутність приватної власності на засоби виробництва. Стверджувалося, що партійно-державна бюрократія стала колективним власником цих засобів, отже, окремим панівним експлуататорським класом. Пропонувалося ліквідувати приватну власність КПРС, відновити ринкові відносини і вивільнити приватну ініціативу, зробити виробника власником виготовленої продукції з правом її вільного продажу.
У сфері міжнаціональних відносній українські дисиденти рішуче засуджували як шовінізм, зокрема, імперського гатунку, так і національну обмеженість. Не виявляючи ворожості до інших народів, у тому числі й до росіян, вони протестували проти придушення демократичного мислення в будь-якому куточку імперії. Наприклад, один з лідерів дисидентства генерал Петро Григоренко рішуче й послідовно відстоював права кримських татар. А Українська Гельсінкська група заявляла: «Ми кровно заінтересовані у самовизначенні всіх народів».
Відомий своїми націоналістичними поглядами Іван Гель у написаному 1976 року в мордовському таборі творі «Грані культури» виступив переконаним прихильником «глибокої, органічної, цілеспрямованої солідарності двох близьких духом, історичною долею та тісно пов'язаних історичними зв'язками народів» — українського і єврейського. Він вважав одним з найважливіших завдань українського визвольного руху, всіх національних сил відродження в повному обсязі національно-культурного життя українських євреїв, відновлення єврейських храмів — синагог, освітніх закладів, газет, журналів, надання євреям права на вільний виїзд до Ізраїлю.
На відміну од епізодичних стосунків української опозиції з визвольними рухами в національних республіках СРСР, зокрема, з країн Прибалтики, Грузії та Вірменії (найтісніші відносини встановлювалися в таборах), взаємини з російським дисидентством були більш ґрунтовними і розмаїтими. Особливістю нового етапу руху було прагнення встановити контакти із зарубіжними засобами масової інформації, щоб донести до світової громадськості та урядів демократичних держав правду про комуністичний тоталітарний режим, про порушення ним міжнародних актів і власних законів, про права людини, про жорстоке переслідування інакомислячих і учасників національно-визвольної боротьби. Для реалізації цієї ідеї найбільше підходила Москва, де були кореспонденти провідних інформагентств світу. За допомогою російських правозахисників такі контакти було налагоджено. До того ж переважно через Москву пролягав шлях тих, хто бажав відвідати політв'язнів у таборах. Зупинялися вони в російських колег, родичів та друзів засуджених.
Українські дисиденти брали участь у різноманітних заходах російської опозиції. Наприклад, серед підписантів «Листа 139-ти» на захист московських активістів самвидаву Юрія Галанскова та Олександра Гінсбурга вони становили майже п’яту частину. Налагодився систематичний взаємообмін самвидавом. До складу створеної 1974 року радянської секції Міжнародної амністії входив поет Микола Руденко, а генерал Петро Григоренко представляв УГГ в Москві. Під чималою кількістю документів, що перетнули загорожі концтаборів, поруч стояли підписи українських та російських в'язнів.
Але каменем спотикання було національне питання. Більшість російських дисидентів не визнавала за поневоленими народами СРСР права на самовизначення. На культурно-національну автономію під російським «крилом» і в межах «непорушних» імперських кордонів погоджувались, а на відокремлення — зась. Іноді «застрявали» в Москві або повертались відправнику самвидавні матеріали антиімперського звучання. Росіяни-політв’язні також зазвичай утримувались од підписів під подібними документами.
Отже, на чільне місце у своїх визвольних прагненнях, опоненти існуючого режиму ставили людину, її право на життя та працю, на вільний саморозвиток, гідність, особисту й національну свободу, на користування рідною, мовою, демократичну систему управління, свободу совісті.
Державницькі ідеали.
Ідея державної незалежності України була рушієм, внутрішнім стрижнем руху опору. Узагальнення державотворчих поглядів опозиції дає змогу виявити струнну програму будівництва суверенної України.
У документах опозиції міститься аналіз державного статусу УРСР. За визначенням «Проекту програми УРСР», Україна фактично є колонією Москви, обмеженою в політичних і економічних правах, зокрема, в галузі зносин з іншими країнами. Йдеться, звичайно, не про класичний колоніалізм, а про нівеляцію української нації, умовний характер її державності, формування на всій території СРСР єдиного радянського народу при домінуванні російського впливу.
Паперовим міражем, звичайнісінькою фікцією названо українську радянську державність у документах УГГ. А 18 політв'язнів, більшість з них — члени УГГ, у підготовленому влітку 1979 року зверненні назвали органи влади України окупаційною адміністрацією, яка втілює колонізаторську політику Москви.
Наголошували опозиціонери й на антидемократичному характері УРСР. На думку УГГ, у тоталітарних країнах держава досягає своєї Ідеологічної завершеності — соціально-політичного деспотизму. Різноманітні свободи — слова, друку, зборів, демонстрацій — це пастка для наївних людей: провокує, але не захищає від свавілля. Вимагаючи деклароване в офіційних документах, людина прирікає себе на вічні тортури.
Довголітній політв'язень Святослав Караванський, адресуючись 1967 року до Верховної Ради СРСР, назвав Існуючу систему виборів комедійною виставою, у якій зайнято мільйони громадян, що «обирають» одного наперед призначеного кандидата. Не маючи незалежних від КПРС організацій і органів громадської думки, люди позбавлені можливості контролю за діяльністю влади.
З точки зору опозиції існуюча держава була не лише антидемократичною, а й антиукраїнською. Доказами є масове звинувачення українців у націоналізмі, вилучення творів духовних отців нації, прагнення знищити рештки національної свідомості. За твердженням поета Миколи Горбаля, за допомогою асиміляції, русифікації, теорії злиття націй український народ був приречений на духовне й культурне виродження.
Несуверенність економічного життя України яскраво підкреслювало позбавлення її права розпоряджатися своїми природними багатствами, відсутність національної валюти, неможливість визначити власний соціальний розвиток. Василь Стус називав народ замученими, нужденними кріпаками.
Порушення прав людини, які були закріплені в прихованих від народу міжнародних деклараціях та угодах й формально проголошені радянською Конституцією, було ще однією темною гранню соціалістичного суспільства. Почуття патріотизму кваліфікувалося як державний злочин. Закриті судові процеси стали формою придушення інакомислення, громадянської активності і соціальної критики. Психіатр Семен Глузман, науковець Юрій Бадзьо та генерал Петро Григоренко викрили катування здорових людей у психлікарнях, С. Каравансьний — інформативну та паспортну дискримінацію. УГСС — кваліфікацію відмови од радянського громадянства як зраду батьківщини.
Окрім правового безправ'я, українці піддавалися й духовній дискримінації. Це підтверджувалося відсутністю можливостей забезпечити культурний розвиток народу, фальсифікацією його історії, мертвими стандартами шкільних програм. Як додав відомий літературознавець Євген Сверстюк, у села забрали віру, а дали лозунги й плакати. А письменник Олесь Бердник у документах УГГ зазначав, що під пресом бюрократичних узурпаторів з'являється зневага до рідної культури й літератури, цинізм та збайдужіння до духовних проблем масовий алкоголізм, споживацтво і підкупність.
Винуватцем усіх антиукраїнських тенденцій опозиціонери вважали КПРС-КПУ. За визначенням Юрія Бадзя, реальний соціалізм набрав політичної форми партійного самодержавства. В умовах монопартійної диктатури (С. Караванськнй) головним інструментом управління стало насильство (УГГ). Більшовики, на думку Л. Лук’яненка, здійснили поділ кожного народу на експлуататорів і експлуатованих, нацьковували одну частину на іншу, чим послаблювали захисні сили національного організму, робили його легкою жертвою невеликої купки комуністичних змовників.
Отже, робили висновок українські дисиденти, Радянському Союзові не оминути світового процесу деколонізації, утворення самостійних держав, зокрема, незалежно України. Пропонувалося покласти край суспільству національного, духовного й економічного гноблення народу.
Зміна умов національно-визвольної боротьби зумовила зміну тактики, зокрема, щодо шляхів досягнення самостійності. Головною відмінністю від попереднього етапу руху була відмова од збройних методів реалізації мети. Такий підхід визначила у своєму проекті програми ще УРСС, зауваживши, що справа мирного, конституційного утворення незалежної національної держави вирішуватиметься всім українським народом. З цією метою пропонувалося домогтися виходу України з СРСР. Засобом розв'язання цієї проблеми мав бути референдум. Український патріотичний рух пропонував проводити його у відкритих демократичних умовах під контролем спостережної комісії ООН.
Подібної точки зору дотримувався й Іван Дзюба, талановито протягуючи ідею самостійності України у відомій праці «Інтернаціоналізм чи русифікація» за допомогою посилань на Леніна та Конституцію СРСР. Вдаючи, що не чув заклику про вихід України і вигороджуючи друзів, він писав: «Навіть якби хтось висунув таке гасло, обвинувачувати його на цій підставі було б не по-ленінському й не по-радянському. Адже Конституція СРСР забезпечує за республіками право виходу з Союзу, а отже, визнає за кожним громадянином право висувати ідею такого виходу й обґрунтовувати його».
Знаряддям боротьби за вихід України з СРСР УРСР вважала створення політичної партії, що й намагалися здійснити Л. Лук'яненко та його однодумці. До структурної оформленості опозиції з єдиним загальнонаціональним центром закликав й Іван Гель. Натомість УГГ підкреслювала правозахисний характер своєї діяльності, позбавленої політичної програми іенії (найтісніші відносини встановлювалися в таборах), взаємини з російським дисидентством були більш ґрунтовними і розмаїтими. Особливістю нового етапу руху було прагнення встановити контакти із зарубіжними засобами масової інформації, щоб донести до світової громадськості та урядів демократичних держав правду про комуністичний тоталітарний режим, про порушення ним міжнародних актів і власних законів, про права людини, про жорстоке переслідування інакомислячих і учасників національно-визвольної боротьби. Для реалізації цієї ідеї найбільше підходила Москва, де були кореспонденти провідних інформагентств світу. За допомогою російських правозахисників такі контакти було налагоджено. До того ж переважно через Москву пролягав шлях тих, хто бажав відвідати політв'язнів у таборах. Зупинялися вони в російських колег, родичів та друзів засуджених.
Українські дисиденти брали участь у різноманітних заходах російської опозиції. Наприклад, серед підписантів «Листа 139-ти» на захист московських активістів самвидаву Юрія Галанскова та Олександра Гінсбурга вони становили майже п’яту частину. Налагодився систематичний взаємообмін самвидавом. До складу створеної 1974 року радянської секції Міжнародної амністії входив поет Микола Руденко, а генерал Петро Григоренко представляв УГГ в Москві. Під чималою кількістю документів, що перетнули загорожі концтаборів, поруч стояли підписи українських та російських в'язнів.
Але каменем спотикання було національне питання. Більшість російських дисидентів не визнавала за поневоленими народами СРСР права на самовизначення. На культурно-національну автономію під російським «крилом» і в межах «непорушних» імперських кордонів погоджувались, а на відокремлення — зась. Іноді «застрявали» в Москві або повертались відправнику самвидавні матеріали антиімперського звучання. Росіяни-політв’язні також зазвичай утримувались од підписів під подібними документами.
Отже, на чільне місце у своїх визвольних прагненнях, опоненти існуючого режиму ставили людину, її право на життя та працю, на вільний саморозвиток, гідність, особисту й національну свободу, на користування рідною, мовою, демократичну систему управління, свободу совісті.
Державницькі ідеали.
Ідея державної незалежності України була рушієм, внутрішнім стрижнем руху опору. Узагальнення державотворчих поглядів опозиції дає змогу виявити струнну програму будівництва суверенної України.
У документах опозиції міститься аналіз державного статусу УРСР. За визначенням «Проекту програми УРСР», Україна фактично є колонією Москви, обмеженою в політичних і економічних правах, зокрема, в галузі зносин з іншими країнами. Йдеться, звичайно, не про класичний колоніалізм, а про нівеляцію української нації, умовний характер її державності, формування на всій території СРСР єдиного радянського народу при домінуванні російського впливу.
Паперовим міражем, звичайнісінькою фікцією названо українську радянську державність у документах УГГ. А 18 політв'язнів, більшість з них — члени УГГ, у підготовленому влітку 1979 року зверненні назвали органи влади України окупаційною адміністрацією, яка втілює колонізаторську політику Москви.
Наголошували опозиціонери й на антидемократичному характері УРСР. На думку УГГ, у тоталітарних країнах держава досягає своєї Ідеологічної завершеності — соціально-політичного деспотизму. Різноманітні свободи — слова, друку, зборів, демонстрацій — це пастка для наївних людей: провокує, але не захищає від свавілля. Вимагаючи деклароване в офіційних документах, людина прирікає себе на вічні тортури.
Довголітній політв'язень Святослав Караванський, адресуючись 1967 року до Верховної Ради СРСР, назвав Існуючу систему виборів комедійною виставою, у якій зайнято мільйони громадян, що «обирають» одного наперед призначеного кандидата. Не маючи незалежних від КПРС організацій і органів громадської думки, люди позбавлені можливості контролю за діяльністю влади.
З точки зору опозиції існуюча держава була не лише антидемократичною, а й антиукраїнською. Доказами є масове звинувачення українців у націоналізмі, вилучення творів духовних отців нації, прагнення знищити рештки національної свідомості. За твердженням поета Миколи Горбаля, за допомогою асиміляції, русифікації, теорії злиття націй український народ був приречений на духовне й культурне виродження.
Несуверенність економічного життя України яскраво підкреслювало позбавлення її права розпоряджатися своїми природними багатствами, відсутність національної валюти, неможливість визначити власний соціальний розвиток. Василь Стус називав народ замученими, нужденними кріпаками.
Порушення прав людини, які були закріплені в прихованих від народу міжнародних деклараціях та угодах й формально проголошені радянською Конституцією, було ще однією темною гранню соціалістичного суспільства. Почуття патріотизму кваліфікувалося як державний злочин. Закриті судові процеси стали формою придушення інакомислення, громадянської активності і соціальної критики. Психіатр Семен Глузман, науковець Юрій Бадзьо та генерал Петро Григоренко викрили катування здорових людей у психлікарнях, С. Каравансьний — інформативну та паспортну дискримінацію. УГСС — кваліфікацію відмови од радянського громадянства як зраду батьківщини.
Окрім правового безправ'я, українці піддавалися й духовній дискримінації. Це підтверджувалося відсутністю можливостей забезпечити культурний розвиток народу, фальсифікацією його історії, мертвими стандартами шкільних програм. Як додав відомий літературознавець Євген Сверстюк, у села забрали віру, а дали лозунги й плакати. А письменник Олесь Бердник у документах УГГ зазначав, що під пресом бюрократичних узурпаторів з'являється зневага до рідної культури й літератури, цинізм та збайдужіння до духовних проблем масовий алкоголізм, споживацтво і підкупність.
Винуватцем усіх антиукраїнських тенденцій опозиціонери вважали КПРС-КПУ. За визначенням Юрія Бадзя, реальний соціалізм набрав політичної форми партійного самодержавства. В умовах монопартійної диктатури (С. Караванськнй) головним інструментом управління стало насильство (УГГ). Більшовики, на думку Л. Лук’яненка, здійснили поділ кожного народу на експлуататорів і експлуатованих, нацьковували одну частину на іншу, чим послаблювали захисні сили національного організму, робили його легкою жертвою невеликої купки комуністичних змовників.
Отже, робили висновок українські дисиденти, Радянському Союзові не оминути світового процесу деколонізації, утворення самостійних держав, зокрема, незалежно України. Пропонувалося покласти край суспільству національного, духовного й економічного гноблення народу.
Зміна умов національно-визвольної боротьби зумовила зміну тактики, зокрема, щодо шляхів досягнення самостійності. Головною відмінністю від попереднього етапу руху була відмова од збройних методів реалізації мети. Такий підхід визначила у своєму проекті програми ще УРСС, зауваживши, що справа мирного, конституційного утворення незалежної національної держави вирішуватиметься всім українським народом. З цією метою пропонувалося домогтися виходу України з СРСР. Засобом розв'язання цієї проблеми мав бути референдум. Український патріотичний рух пропонував проводити його у відкритих демократичних умовах під контролем спостережної комісії ООН.
Подібної точки зору дотримувався й Іван Дзюба, талановито протягуючи ідею самостійності України у відомій праці «Інтернаціоналізм чи русифікація» за допомогою посилань на Леніна та Конституцію СРСР. Вдаючи, що не чув заклику про вихід України і вигороджуючи друзів, він писав: «Навіть якби хтось висунув таке гасло, обвинувачувати його на цій підставі було б не по-ленінському й не по-радянському. Адже Конституція СРСР забезпечує за республіками право виходу з Союзу, а отже, визнає за кожним громадянином право висувати ідею такого виходу й обґрунтовувати його».
Знаряддям боротьби за вихід України з СРСР УРСР вважала створення політичної партії, що й намагалися здійснити Л. Лук'яненко та його однодумці. До структурної оформленості опозиції з єдиним загальнонаціональним центром закликав й Іван Гель. Натомість УГГ підкреслювала правозахисний характер своєї діяльності, позбавленої політичної програми і політичної організації. «Ми — опозиція моральна», - стверджувалось у її деклараціях. Але це не вберегло УГГ від розгрому.
Предметом зацікавленості опозиції був і суспільно-політичний устрій самостійної України. Вододілом між окремими групами дисидентів було ставлення до вибору рівня незалежності. Одні виступали за рівноправний статус України у реформованій федерації радянських республік (умовно можна назвати їх федералістами), а інші домагалися її повної державне самостійності (самостійники). Так, УРСС вважала, що вільна Україна «повинна була б залишитися в співдружності соціалістичних держав». Натомість політв'язні Володимирської в'язниці 1976 року ставили метою вихід України зі складу СРСР і побудову Української держави. Вони передбачили, що здійснення цієї мети означатиме розвал російської Імперії. Іван Гель у «Гранях культури» писав про необхідність утворення суверенних держав України, Литви та її сусідів, Вірменії, Грузії і т. д. … встановлення з ними дипломатичних відносин
| 1 | 2 | 3 | след. → |
